Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна.
Хоч, як я вже казав. Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тяглися до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.
Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов'язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.
Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, - сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку.
– Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків-і маґлів, і чарівників.
Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав - на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.
Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім'я Ярволод, що належало, як він знав від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань…
Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з вируючими в ній перламутровими спогадами.
– Мені дуже пощастило, що я їх знайшов, - зізнався Дамблдор, виливаючи в сито спогадів мерехтливу речовину.
– Ти й сам це зрозумієш, коли в них зануришся. Почнемо?
Гаррі підступив до кам'яної чаші й слухняно нахилився над нею, аж доки його обличчя занурилося під поверхню спогадів: він відчув знайомий стан падіння в порожнечу, а тоді приземлився на брудній кам'яній підлозі в майже суцільній темряві.
Минуло кілька секунд, поки він упізнав, де він, а за цей час поруч уже виник і Дамблдор. Гаррі ніколи в житті не бачив такого бруду, як зараз у хаті Ґонтів. Стеля була рясно вкрита павутинням, а підлога пилюкою; зацвілі напівзогнилі рештки їжі лежали на столі серед укритих кіркою бруду горщиків. Єдиним джерелом світла була обплила воском свічка в ногах такого зарослого бородою й волоссям чоловіка, що Гаррі не бачив ні його очей, ні рота. Той напівлежав у кріслі біля каміна, й Гаррі на якусь мить навіть засумнівався, чи він узагалі живий. Але раптом хтось голосно загрюкав у двері, й чоловік, сіпнувшись, прокинувся й виставив перед собою руки; у правій була чарівна паличка, а в лівій-короткий ніж.
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі, тримаючи в руках старомодного ліхтаря, з'явився хлопець, якого Гаррі відразу впізнав: високий, блідий, чорнявий і вродливий… Волдеморт-підліток.
Волдеморт поволі оглянув халупу, а тоді наштовхнувся поглядом на чоловіка в кріслі. Кілька секунд вони дивились один на одного, а тоді той чоловік, похитуючись, підвівся; пляшки, що валялися біля його ніг, дзенькаючи розлетілися по підлозі.
– ТИ!
– заревів він.
– ТИ!
І, п'яний, кинувся на Редла з чарівною паличкою й ножем.
– Стій.
Редл заговорив парселмовою. Той чоловік перечепився і впав на стіл. З гуркотом попадали на підлогу вкриті цвіллю горщики. Чоловік вирячився на Редла. Доволі довго вони мовчки розглядали один одного. Першим заговорив хазяїн халупи.
– Ти вмієш отак розмовляти?
– Умію, - підтвердив Редл. Він пішов у глибину кімнати, і за його спиною зачинилися двері. Гаррі мимоволі відчув захоплення цілковитою відсутністю у Волдеморта страху. На обличчі в того не було нічого, крім зневаги і, можливо, розчарування.
– Де Ярволод?- запитав він.
– Помер, - відказав той.
– Давно вже помер, а що? Редл спохмурнів.
– А ти хто такий?
– Морфін, а хто ж іще?
– Ярволодів син?
– Та вже ж…
Морфін відкинув волосся з брудного обличчя, щоб краще бачити Редла, і Гаррі помітив у нього на правій руці Ярволодів перстень з чорним каменем.
– Я вже було подумав, що ти той маґл, - просичав Морфін.
– Ти дуже схожий на того маґла.
– На якого маґла?-різко запитав Редл.
– А на того могла, в якого втріскалася моя сестра, на того маґла, Що живе отам у великому будинку,-пояснив Морфін і раптом плюнув на підлогу між ними.
– Ти дуже на нього схожий. На Редла. Хоч він тепер, мабуть, старшин Він старший за тебе, я так собі думаю…
Морфін був такий п'янючий, що аж хитався, тримаючись для рівноваги за край стола.
– Ти ба, він знову тут, бач,-дурнувато додав він. Волдеморт дивився на Морфіна, ніби зважував його можливості. Тоді підступив трохи ближче й спитав: -Редл повернувся?
– Він її покинув, так їй і треба, паскуді знайшла за кого заміж виходити!
– знову плюнув на підлогу Морфін.
– А ще й пограбувала нас перед тим, як утекла! Де медальйон, га, де Слизеринів медальйон?
Волдеморт не відповідав, а Морфін знову завівся; він розмахував ножем і горлав:
– Зганьбила нас, мала зараза! А ти хто такий? Приходиш тут і все розпитуєш? Усе минуло… все…
Він. похитуючись, глянув кудись убік, а Волдеморт рушив до нього. Тієї ж миті все накрила якась неприродна темрява, загасивши Волдемортового ліхтаря й Морфінову свічку, загасивши все…