Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– А звідки ти знаєш, - засумнівався Гаррі, - що всі ці чарівні палички, такі як жезл Смерті і паличка Долі - це не одна й та сама чарівна паличка, тільки назви впродовж століть змінюються?
– І що всі вони - не та бузинова паличка, яку виготовила Смерть?
– здивувався Рон.
Гаррі засміявся - дивна ідея, що стрілила йому в голову, була таки сміховинна. Його власна чарівна паличка, нагадав він собі, була з гостролисту, а не з бузини, до того ж виготовив її Олівандер - це було відомо, незважаючи на все, що вона виробляла тієї ночі, коли Волдеморт
– А чого ти обрав камінь?
– запитав у нього Рон.
– Якби можна було повертати людей, то з нами був би Сіріус... Дикозор... Дамблдор... мої батьки...
Ні Рон, ні Герміона не всміхнулися.
– Але ж вони, якщо вірити бардові Бідлу, не захочуть сюди повертатися, - сказав Гаррі, згадуючи казку.
– А чи є ще й інші казки про камінь, що може воскрешати мертвих?
– запитав він Герміону.
– Нема, - сумно відповіла вона.
– Не думаю, що ще хтось, крім містера Лавґуда, вірить, що це можливо. Бідл, мабуть, позичив ідею з легенди про Філософський камінь. Замість каменя, що робить безсмертним, вигадав камінь, що завертає смерть.
Запах з кухні дедалі дужчав і чимось нагадував підгорілі труси. Гаррі сумнівався, що зможе з’їсти бодай дрібку Ксенофілієвої страви, щоб той не образився.
– А як же плащ?
– повільно проказав Рон.
– Невже ви не бачите, що тут він таки правду казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще ні разу під ним не побачили...
– Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!
– Але все, що він казав про інші плащі - а то не якісь там дешевинки по десять за кнат - то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто... досконалий!
– Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь...
Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов до ґвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати на нього дивилося його власне обличчя.
Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований, він поліз сходами нагору.
– Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього!
Але Гаррі вже був на третьому поверсі.
Луна прикрасила стелю своєї кімнати п’ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п’ять золотих ланцюжків, з’єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі... друзі... друзі...
Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута - в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.
Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво-червоне небо.
– Що там таке?
– поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.
– Містере Лавґуд, - запитав Гаррі.
– А де Луна?
– Не зрозумів?
– Де Луна?
Ксенофілій завмер на сходах.
– Я... я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.
– А чого ж у вас на таці лише чотири миски?
Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.
– Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, - сказав Гаррі.
– Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?
Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь-ледь не встигла сягнути в кишеню. У цю мить друкарський верстат голосно бахнув і на підлогу з-під скатертини посипалися численні номери «Базікала»; верстат нарешті замовк.
Герміона, не відводячи чарівної палички від містера Лавґуда, нахилилася й підняла один журнал.
– Гаррі, подивись.
Незважаючи на розгардіяш, він швидко підійшов до неї. На першій сторінці «Базікала» красувався його знімок з написом «Небажаний номер один»і повідомленням про винагороду за нього.
– Що, «Базікало» змінив редакційну політику?
– холодно поцікавився Гаррі, а мозок його працював на повних обертах.
– Цікаво, що ви робили, містере Лавґуд, коли вийшли з будинку? Посилали сову в міністерство?
Ксенофілій облизав губи.
– Вони забрали Луну, - прошепотів він.
– За все те, що я досі писав. Забрали мою Луну, і я не знаю, де вона, і що з нею зробили. Але вони можуть її повернути, якщо я... якщо я...
– Здасте їм Гаррі?
– договорила за нього Герміона.
– Нічого не вийде, - категорично заперечив Рон.
– Геть з дороги, ми звідси йдемо.
Ксенофілій був схожий на примару - постарішав років на сто, губи скривились у страхітливій посмішці.
– Вони тут будуть з секунди на секунду. Я мушу врятувати Луну. Я не можу втратити Луну. Ви звідси не підете.