Гарячий шоколад із запахом ванілі

Anna Di

«Ні, цього не може бути; будь ласка…»

Коли я нарешті розумію, що в мене залишилось не так багато часу, щоб провести його з Антошею, підриваюсь із ліжка та чимдуж несусь на кухню, де батьки п’ють каву.

– Емма, невже ти плачеш через те, що я на тебе накричала? Не… – я перебиваю маму:

– Він їде з міста… Можна я сьогодні проведу з ним останні години разом?

– Не перебільшуй. У вас ще, мабуть, безліч часу, – говорить мама.

–

Завтра. Він їде завтра о десятій годині, – кажу я, ледве стримуючи сльози.

– Але ж… Ви… Я не можу.

– Сонце, мабуть, вам краще і не бачитись перед його від’їздом: так буде легше, – говорить тато.

«Що? Так буде легше? Ви взагалі, блін, нічого не розумієте, так? Це не просто захоплення; я кохаю його.»

– То ви мене не відпускаєте, так? – говорю я. тихо плачучи.

– Так. Тобі буде легше перенести це все саме так. – відповідає мама.

– Зрозуміло; дякую вам, – випалюю я, підіймаючись по сходах до кімнати.

Заходжу всередину, замикаюсь на ключ та набираю повідомлення для Антоші:

Зайшовши до двору, направляйся не до дверей, а до мого вікна, тільки так, щоб батьки не запалили. Якщо вони не хочуть відпускати мене до тебе – то я приведу тебе до себе. Чекаю, Фелікс, приходь скоріше.

Ти впевнена? Тобі ж потім влетить від батьків, якщо вони дізнаються.

Занадто довго я жила за правилами. Досить.

Я скоро буду, принцеса. Чекай :)

Хвилин через десять, почувся звук ударів камінців об вікно.

«А ось і Антоша.»

Відкриваю вікно та бачу перед собою це прекрасне створіння.

«Боже, як же не хочеться втрачати його.»

– Ти впевнена. Що правильно чиниш зараз? – запитує хлопець.

– Я ще ніколи не була настільки впевнена у чомусь.

«Блін, ну і як же він залізе сюди?»

На відміну від мене, Фелікс відразу ж знаходить спосіб, як забратись до мого вікна; юнак ставить ноги на цегляні виступи будинку, береться за підвіконник та, підтягуючись, залазить до кімнати. Я закриваю вікно та, повернувшись до хлопця, цілую його. Він відразу ж відповідає мені всім його напором. Знімаю з Антоші куртку, кидаю її на стільчик та продовжую цілувати хлопця, аж доки ми з ним не завалюємось на ліжко. Нарешті, задихаючись від щастя бути зараз один із одним,

ми припиняємо поцілунки. Фелікс обіймає мене, і я обнімаю його у відповідь.

– Я кохаю тебе, принцеса.

– І я кохаю тебе, Фелікс.

Отак-от, обнявшись, ми з Антошею почали впадати у сон. Останні звуки, які я чула перед тим як заснути – миле та смішне сопіння прекрасного чуда, що тісно прижалось до мене.

9

Прокидаюсь, відчуваючи, що хтось ніжно проводить долонею по моїй щоці. Відкриваю очі та бачу перед собою Фелікса. Він посміхається мені, продовжуючи гладити по щоці.

– Доброго ранку, принцеса.

– Доброго ранку, Фелікс, – відповідаю я та цілую хлопця у щічку.

Пригортаюсь до Антоші, відчуваючи його тепло. Чиїсь кроки за дверима змушують мене здригнутись, проте я розумію, що двері зачинені й ніхто не зможе сюди зайти.

– Емма, йди снідати, – говорить за дверима мама.

Я продовжую мовчати, не бажаючи спілкуватись із нею.

– Якщо ти не вийдеш, то я візьму запасний ключ.

«Блін, точно. В неї ж є запасний ключ від моєї кімнати.»

– Зараз вийду, – відповідаю я мамі та повернувшись, говорю Феліксу: – Ну що, ходімо?

– А як же твої батьки?

– Ну і що вони тобі зроблять? Заборонять спілкуватись зі мною?

– Але вони можуть зробити щось тобі.

– Якось та й переживу. Будь ласка, не залишай мене зараз саму.

– Я вже склав свої речі, значить батько може мене забрати безпосередньо о десятій годині. Тобто у нас… - Фелікс глянув на годинник: – ще дві години.

– Це так мало.

– Це 120 хвилин разом. Треба цінувати кожну… Я повинен тобі дещо віддати, – сказав Фелікс, витягуючи з рюкзака книгу Коцюбинського та мою футболку з серцем. – Футболка, до речі, навіть після прання пахне шоколадом.

– Ти можеш залишити її собі на згадку, якщо хочеш.

– Так, дякую, принцеса.

– Нам треба йти, ходімо.

– Я боюсь, – злякано вимовляє Антоша.

Я мовчки беру його за руку та веду на низ. Коли бачу мамине обличчя, у мене з’являється думка про те, щоб втекти назад до кімнати.

«Ні, немає шляху назад.»

– Доброго ранку, – говорить Фелікс.

Тато відповідає йому тим же, а мама продовжує мовчати.

– Тільки не кажи, що він був тут і вночі, – нарешті каже мама, вказуючи на Фелікса.

– Так, він був тут, – відповідаю я, а потім звертаюсь до хлопця: – Кава, чай, гарячий шоколад?

– Я думаю: ти й сама знаєш, – відповідає хлопець, посміхаючись.

– Взагалі-то я не хочу, щоб він знаходився зараз тут, – знову обізвалась мама.