Гарячий шоколад із запахом ванілі

Гарячий шоколад із запахом ванілі

1

– Ну так як щодо вечірки? – ззаду почувся знайомий голос.

– Ти що справді серйозно?

– Звісно ж, інакше, чому б я тобі пропонував?

– Адам, чесно, я справді не знаю. Як на мене, це погана ідея, – я всіляко намагалась втекти від цієї розмови.

– Ну чому? – розчаровано протягнув хлопець.

– Бо ти ж знаєш мене, я не прихильник

такого відпочинку. Моє вічне кохання – кава, шоколад та книги.

– Ото ж бо і воно. Я хочу витягнути тебе з твого кокону і показати скільки всього крутого навколо тебе.

– Навколо тебе – так. Ти завжди вмів ладити з людьми, проте я не… – юнак перебив мене, не даючи завершити думки.

– Так, перестань скиглити. Я сьогодні подзвоню твоїй мамі і, якщо вона буде не проти, я просто силоміць витягну тебе з дому.

– Ну Адам…

– Усе, я пішов на урок. Поговоримо про це пізніше.

«Який же набридливий мій кузен. Чому він не може змиритись із тим, що ми з ним зовсім різні, і що я не вмію спілкуватись із людьми на відміну від нього. Адам користується популярністю як серед дівчат, які хотіли бути з ним, так і серед хлопців, які хотіли бути ним.

Не розумію, чому йому так важливо, щоб я була на вечірці. Він їх проводить, мабуть, ще з восьмого класу, проте так наполегливо примушує мене піти вперше. Може йому просто допомога з підготовкою потрібна? Знає ж, що я йому не відмовлю.

Чорт, через свої міркування, я ледве не зіштовхнулася з якимось хлопцем.»

За мить, на другому кінці коридору, я побачила свою подругу і якнайшвидше поквапилась до неї.

Іванка стала моєю найліпшою подругою ще в початкових класах. Взагалі, повністю її ім’я звучить Іванна (і всі повинні звати її саме так), проте для мене існує таке собі виключення з правила: я завжди жартівливо називаю подругу Іванкою.

Підійшовши ближче до подруги, я почула, що вона розмовляла з кимось по телефону:

– Ні, вибач. Я сьогодні не можу. Так, мама не зовсім рада, що ти проводиш у нас так багато часу. Ні, точно не можна.

Тепер, я зрозуміла, що Іванка розмовляє зі своїм хлопцем. Вони з ним познайомились ще минулого літа на рок-фестивалі, що проводиться у нашому місті кожного року; а у тому, що Назар із Іванкою почали спілкуватись, я, зі своїми навичками свахи, відіграла неабияку роль.

Нарешті, попрощавшись із Назаром, Іванка перевела свій погляд на мене. Усміхнена, з сіяючими очима, подруга пролепотіла:

– Ти уявляєш, яка я щаслива?

– Ви з Назарчиком що, вирішили одружитись ще до закінчення школи?

«Як

же я люблю підколоти подругу, щодо її сімейних відносин із хлопцем»

– Що? Ні, припини вже наді мною знущатись із цього приводу.

– Ну добре, не буду. Вибач. То що ж тебе привело в такий захват? Розповіси?

«Блін, ну от, ненависний дзвоник на урок.»

– А що в нас зараз? – запитала Іванка.

– Біологія.

– Ну от, якраз і розповім.

«На обличчі подруги досі сяє сонячна посмішка. Тепер все більше і більше кортить дізнатись, що ж на неї справило таке враження.»

Коли ми зайшли до класу, вчителя ще не було на місці. Тому Іванка могла спокійно повернутись до мене (я сиджу прямо позаду неї) та розповісти, що ж трапилось.

– Загалом…Він запросив мене на побачення!

– Хто?

« Іванка що,завела собі когось іншого?»

– Ну хто? Звісно ж Назар.

– Знаєш, можливо я тебе трохи здивую, проте ви вже півтора року як разом; і на побачення не вперше ходите.

– Так, знаю, це дивно,проте я вже не пам’ятаю коли ми востаннє по-справжньому були з ним на побаченні.

«Оу, тепер мені дійшло,що має на увазі подруга.»

Назар та Іванка походили на стару сімейну пару: вони майже ніде не бували, окрім будинку, де жила Іванка; заздалегідь вирішили,де разомбудуть навчатися, жити, працювати; як буде звати їхніх домашніх тваринок та трьох діточок.

Тому, згадуючи їхні родинні відносини , я зрозуміла, чому подруга так раділа, що вони просто підуть на побачення.

– Іванка, – покликала я подругу, коли та знову повернулась до робочого місця.

– Ну що? Знову будеш із мене знущатись?

– Звісно ж ні. Якщо чесно, я дуже рада, що це так ощасливило тебе.

– Справді? Дякую тобі. Це дуже приємно чути.

– То що? Мені тепер треба йти до тебе та допомагати збиратись на побачення,як це було раніше?

Спогади затьмарили наші з подругою думки, і ми залились щирим сміхом.

– Що вас так розвеселило? – звернувся до нас, з посмішкою на обличчі, мій сусід по парті Ерік. – Може ви й мені хочете розповісти?

Ерік – шатен із чарівливими зеленими очима. Він грає в нашій юнацькій команді з футболу. На зріст він, мабуть, не вищий за мене, проте у спорті досяг неабияких успіхів. Ми з ним познайомились ще задовго до школи: у дитсадочку, де працювала моя мама. Ерік – найкращий друг мого братика, тому діставати вони мене люблять разом.