Гарячий шоколад із запахом ванілі

Anna Di

– Дякую, – відповів хлопчина випадково (чи невипадково) зачепивши мої пальці своїми.

Після цього дотику. По всьому тілу пройшовся морозяний холод, що змусило зажатись усім нутром.

«А це чортеня ще й посміхається! Як же йому вдається змусити мене і сердитись на нього і, у той же час, виявляти неабияку симпатію?»

– Ходімо їсти? – посміхнулась я Антонові.

– Ти серйозно? Я думав, тобі хочеться здихатись

мене якомога швидше.

– Ні, поки-що такого бажання не виникало.

– Дивно-дивно.

«Ну от, знову він посміхається, використовуючи свою чарівливу посмішку.»

– Пішли руки мити.

Я вийшла з кімнати, хлопчина направився за мною. Зайшовши до ванної кімнати, я почала пояснювати:

– Зліва – гаряча вода, справа – холодна, мило ось, рушник тут. Здається все пояснила. Ти все зрозумів?

«Ну і чому він продовжує дивитись на мене і мовчати?».

– Так, та я тебе почекаю, - сказав Фелікс, вказавши на умивальник.

– Ну добре.

Я продовжую споглядати на хлопця, дивлячись у дзеркало. Тільки-но я відвела погляд до своїх рук, стало відчутно, що людина ззаду підходить все ближче і ближче.

«Він занадто близько; занадто».

– Не бійся, я не завдам тобі болю, – почувся голос ззаду, який змусив волосся на руках стати дибки.

– Що ти робиш? – злякано запитала я, протягуючи долоні під струю води.

– Не бійся. – прошепотів Антоша, беручи мої долоні до своїх.

Я вже хотіла відбігти від цього божевільного, проте відразу ж зрозуміла, що він наскільки близько, що я просто не зможу вирватись.

«Але це в цій ситуації не найстрашніше: найстрашніше те, що мені це все подобається: подобається, що позаду відчувається його дихання, напрямлене прямо в мою потилицю; подобається відчувати свої руки у його руках…

Тепер він бере мило; повністю випустивши мої долоні зі своїх; намилює мої долоні, свої; кладе мило на місце та знову повертається до моїх рук, змиваючи з них залишки піни; відступає трохи назад; бере рушник; витирає ним мої долоні, потім свої.

Все, тепер усе закінчилось…мабуть.

Чому ж він не відпускає мене?»

– Ти досі хочеш, щоб я залишився на вечерю?

– Не впевнена.

Тільки-но я це промовила, Фелікс мовчки відійшов, забрав книгу та через хвилину я почула, що закрились двері, ще через хвилину – хвіртка.

А я продовжувала стояти…Лише звук рингтону мобільного телефону змусив мене зійти з місця.

Мені дзвонила Іванка…

«Ні, я не можу підняти слухавку; я не знаю, що сказати подрузі».

Мій мозок відмовлявся аналізувати: я не зовсім пам’ятаю, чи повчила всі задані уроки, чи прийняла душ перед сном. Пам’ятаю лише, як знесилена плюхнулась на ліжко о 8-ій годині вечора – і заснула. А ще, здається заходила мама і питала, чи все зі мною добре. Не пам’ятаю, що я їй відповіла…

2

– Донечка, треба прокидатись. Сніданок вже готовий.

– Так, добре, зараз прийду.

«Ну і що це таке зі мною? Чому я така знесилена?

Блін, вчорашні події пронеслись у голові: краще б не згадувала.»

– Мам, щось і не хочу снідати, вибач. Можна просто кави попити?

– Так, звісно, – з розумінням подивилась на мене мама. – Це отой вчорашній: Фелікс тебе образив?

«Мам, як ти це відчуваєш?

Блін, неприємна задушлива грудка підступає до мого горла.»

– Ні, мамо, він тут не при чому. Це все…

«Ох, що ж придумати.»

– …вечірка.

– Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?

«Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»

– Завтра?

– Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?

– Звідки ти знаєш?

– Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?

– Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.

– Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.

– Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?

– Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.

– Мам?

– Що? Ще з чимось потрібна допомога?

«Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»

– Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?

– Звісно ж; звертайся.

– Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.

– До зустрічі, зайчик.

Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці. У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.