Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
«Мені підходити до нього чи ні? Можливо він просто втік, щоб не спілкуватись зі мною?»
Переборовши свої терзання, я все ж вирішила підійти до цього незвичного хлопця. Коли я була за крок до нього, він підняв голову та, побачивши мене, запитав:
– Ти любиш морозиво?
«Що? Він запитав мене чи я люблю морозиво? Він що, хоче мене пригостити морозивом в знак подяки за книгу?»
–
«Та звісно ж невдала: кінець осені все таки, зима скоро»
– А ти завжди дієш лише за правилами? – запитав у мене хлопчина зі своєю фірмовою чарівливою посмішкою.
«Так не чесно! Мало того, що він вирішив взяти мене на слабо, так ще й посміхається, як чортеня.»
– Ти ж розумієш, що я виберу найдорожче і змушу тебе за нього заплатити, – посміхаючись випалила я.
– Домовились, лише ти мене ведеш до якогось магазину: я ж не знаю, де у вас тут що.
– Добре, ходімо.
Я вирішила повести це чортеня до супермаркету, що знаходився неподалік. Між нами повисла тиша, тому я вирішила розпочати розмову першою:
– До речі, я досі не знаю, як тебе звуть.
– Антон, проте я не люблю своє ім’я. Краще називай мене Фелікс.
– Фелікс? Чому саме так?
– Це ім’я придумали мені друзі з минулого місця проживання.
– Зрозуміло.
«Блін, моє обличчя зараз, мабуть, сіяє від радості. Як добре, що я зустрілася з таким приємним хлопцем»
– А от і магазин, – вказала я на будівлю та направилась до неї.
Я поквапилась відкрити двері, проте хтось, взявши мене за талію (від чого я мимоволі здригнулася), відтягнув назад. Це був Фелікс.
– Що ти робиш? – не приховуючи свого здивування, запитала я .
– Не знаю. Захотілось доторкнутись до тебе, – відповів Антон, використовуючи посмішку чортеняти.
– Що? Ти божевільний.
– Ну добре, не злись, я просто хотів бути милим – і притримати двері, доки ти ввійдеш.
«То ось воно що. Оу, це так мило.
Ну як я можу злитися на нього. Він зумів підняти мені настрій, і не давав можливості згадувати про вечірку. Блін, вечірка…»
– Ти образилась, так? – винувато запитав Антон.
– Ні, зовсім ні, просто…
«Казати йому про вечірку чи ні?»
–
– Про своє замислилась.
«Ні, я не хочу йому нічого розповідати»
– Знаєш, це може й не моє діло, проте якщо хочеш, ну, виплеснути емоції, переживання, я вислухаю, справді.
Я і не помітила, як ми за розмовами вже дійшли до відділу з морозивом.
– Так, добре, тільки, давай потім?
– Звісно.
«Ох, мабуть, Фелікс зрозумів, що я не хочу йому нічого розповідати»
– Я вже вибрала, – сказала я, взявши моє улюблене «шоколадне в шоколаді» морозиво.
– Добре, я теж визначився, – відповів Антон, узявши до рук ванільне морозиво.
Підійшовши до каси та ставши в чергу, я відділила наші з Феліксом морозива.
– Що ти робиш? – запитав Антон, гнівно глянувши на мене. – Ти хочеш, щоб кожен сам за себе заплатив?
– Так, я не люблю. Коли за мене платить хтось інший.
– Ну добре, тоді ставай у чергу перша.
«Я прямо здивована, що він не наполягає на тому, щоб заплатити за мене, проте це приємно, що не відбулося сварки через це (з Іванкою ми завжди сваримось, хто ж буде платити за солоденьке)»
Коли було пробито через касу моє морозиво, я протягнула 10 гривень та повернулася, дивлячись у вікно, доки чекала решту. За вікном синхронно злетіли близько пів сотні галок; я була просто заворожена, дивлячись на них.
Повернувшись до каси, я почула обривок фрази:
– … Моя дівчина не хоче, щоб я платив за неї, проте ви ж розумієте, що мені не зовсім комфортно.
«Дівчина? Що? Він назвав мене своєю дівчиною?»
– Так, звісно; я порахую загальну ціну двох морозив, – із щирою посмішкою, пролепотіла касирка.
– Дякую вам, – відповів Фелікс, забравши мої гроші та протягнувши касиру свої.
– Що ти робиш?
«Мені звісно ж приємно, що він платить за мене, проте я ж не можу зовсім спокійно на це відреагувати.»
– Я?
«Ну ось, знову він одягнув цю милу посмішку.»
– Так, ти.
«Як же важко намагатись відображати злість.»
– Я тільки-що нарвався на твою ненависть до мене, – відповів мені Антоша, повертаючи 10 гривень до мого карману куртки.