Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– Можемо сьогодні сходити до мене: вибереш собі футболку, яка найбільше сподобається.
«Ні; ні, не роби цього; не йди до нього; не треба, Емма…»
– Так, добре. А що будемо робити з тобою? Я не знаю, яку річ тобі дати. Хоча ні, є одна ідея, лише…
– Лише що?
«Ой Божечки, ну навіщо ж нахилятись так близько, невже нечутно, що я кажу?»
– У мене є футболка, яку я ношу лише вдома, бо вона великого розміру,
– Просто ідеально, – посміхаючись, сказав Адам. – У цьому то і є увесь прикол переодягання.
– Якщо хочеш, я можу ще вдома передивитись свій одяг; може, знайдеться щось цікавеньке, – сказала я, повернувшись до Антоші.
– Ні, не треба. Мені подобається ця ідея. Коли краще взяти у тебе цю футболку?
– Можна або сьогодні ввечері, або відразу переодягтись у неї вже безпосередньо тут.
– Давай я зайду по тебе завтра перед вечіркою; заодно то і переодягнусь.
«Він прийде по мене додому? Справді? О, як це мило.»
– Окей, добре. До речі, Адам, о котрій нам завтра вже потрібно бути тут, і коли безпосередньо початок вечірки?
– Вам треба бути тут десь о 5-ій годині, потім о 7-ій я розпускаю всіх, щоб забрати своїх дівчат, а о 8-ій – безпосередньо початок. Ви, до речі, з Феліксом можете залишатись тут із 7-ої до 8-ої години, якраз перевірите усе, добре? У вас же немає ніяких планів?
– У мене ніяких, – першим відповів Антон.
– Так, у мене теж, – відразу ж підхопила я.
– От і добре. Тоді, якщо ні в кого немає запитань, можна вже розходитись, – оголосив Адам.
Усі одноголосно підтримали цю думку. Хлопчаки одразу ж розбіглися, і ми з Феліксом зосталися на вулиці самі.
– То що, ми до мене? – запитав Антон і відразу ж додав. – Ну, по футболку.
– Так, зараз, лише відправлю мамі повідомлення, що трохи затримаюсь, – швидко набравши смс, я продовжила рух. – Усе, тепер можемо йти. Ти, до речі, далеко звідси живеш?
– Якщо чесно – то далеченько.
– Ух, ну що ж, нічого; якось та й доберемося.
– І я навіть знаю як, – сказав Фелікс, вказуючи на авто, що зупинилось коло нас.
– Ем…
«Може не варто сідати до цього автомобіля?»
– Не бійся; це машина мого тата, – Антоша взяв мене за руку та потягнув до авто.
– Доброго дня, – злякано пролепотіла я водієві, сідаючи всередину.
– Привіт, пап. Це – Емма. Пам’ятаєш? Я тобі вчора про неї розповідав.
–
«Що? Гарна й мила? Це йому Антон так сказав. Чи це він сам зробив такі висновки?»
– Мабуть, я.
– Мене, до речі, звати…проте, не важливо. Називай мене Ієн, добре?
– Добре.
Фелікс, нахилившись ближче до батька, сказав йому щось, а потім повернувся назад, лише тепер (як мені здалося) він сидів до мене ще ближче.
«Я знову відчуваю його запах. Так, це точно ваніль.
Він… він тільки-но поклав свою руку на мою? Ні, цього не може бути. Антоша, що ж ти робиш? Не повторюй вчорашню помилку, не треба…
Яка приємна на дотик його долонь: така мужня, сильна, і в той же час, така ніжна.
Боже, що зі мною? Так, треба заспокоїтись і… скоріше б уже доїхати.»
– Усе, приїхали,почувся голос спереду. – Ви надовго до нас?
– Ні, пап. Нам лише треба знайти деякі речі для вечірки, – відповів Антон, відпустивши мою долонь.
– Добре, тоді подзвониш пізніше, щоб я відвіз твою подругу додому.
– Емма, ти знову боїшся мене? – запитав Антоша, коли ми вже вийшли та направились до дверей його будинку.
– Не те що боюсь, але ти трохи дивно себе ведеш.
«Так, я змогла це сказати. Навіть, голос не дуже дрижить.»
– Ти з усіма дівчатами так спілкуєшся?
– Ні, лише з тобою. Просто…
– Просто що? Знаєш, я відчуваю себе якоюсь іграшкою, яку можна використовувати.
– Вибач; будь ласка, вибач. Ти права, треба було тобі відразу розповісти. Давай зайдемо до будинку – і я все розкажу.
«Так. Добре, зараз він усе пояснить. Цікаво як? Що він повинен був відразу мені сказати?»
– Ходімо до моєї кімнати, – сказав Фелікс, відкривши преді мною двері. – Можеш сісти на кресло, доки я буду шукати тобі футболку.
– А як же розповідь?
– Добре. Там, де я раніше проживав, та залишилась моя молодша сестра, зведена. Так от, ти дуже схожа на неї… Загалом, коли я бачу тебе, мені весь час хочеться оберігати, допомагати… ну, як молодшій сестричці. Ось чому я себе так дивно з тобою веду.
«Ну, тепер мені спокійніше, але все одно це все дуже дивно.»
– А що це було тільки-що в машині. Вирішив потриматись з сестрою за руки?
На обличчі Антоші почала сяяти посмішка.