Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.
Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»
Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись.
При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.
– Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.
– Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.
– Я таке говорила?
– Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.
«Ну і чому він так голосно про це все говорить?»
– Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.
– Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.
«Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»
– То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?
– Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.
– Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.
– Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.
– Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.
– Я козел, знаю.
«Та невже він сам це зрозумів?»
– Вибач; вибач, будь ласка.
«Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?
Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»
– Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.
– Ні.
– Сердишся?
–
«Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»
– Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?
– А чи не забагато питань ти задаєш?
Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.
– Що ти робиш?
– Повертаю принцесу на бал.
«Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»
– Може ти спустиш мене на землю?
– Ні.
– Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?
«Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»
– Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?
«Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»
– Втечу.
– Тоді… – не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.
– Тоді краще не відпускай.
Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:
– Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:
– Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.
– То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.
– Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.
Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.
«Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»
– Фелікс…
Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…
4
Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.
– Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.
«Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»
В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»
– О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…
«Це він про Фелікса?»