Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
Оу, ну звісно ж, це просто сон.»
Тільки-но я розумію, що це все марення, то змушую себе відкрити очі – і роблю це недаремно: переді мною лежить справжній Фелікс. Так, реальний він ще гарніший та миліший ніж у сні.
– Доброго ранку, принцеса, – посміхаючись, говорить хлопець.
«Десь я це вже чула.»
– Доброго ранку.
«Блін, я хоч не говорила уві сні?»
– Знаєш,
«Блін, блін, він усе чув. Ну і що робити?»
– Ем… мені жахіття наснилося: я там кричати намагалася, а мені рота закривали.
«Ну і навіщо я виправдовуюсь? Він же все одно зрозумів, що я брешу.»
– Зрозуміло, – продовжував посміхатись Фелікс. – Ти, мабуть, бідненька, так злякалась; і тому вирішила мене обхватити, щоб я тебе захистив, чи не так?
Я довго не могла зрозуміти, про що взагалі він говорить, аж поки не зрозуміла, що моя нога закинута на нього.
«І що ж він тепер про мене подумає?! Ох…»
Я вирішила якнайшвидше злізти з хлопця, проте він не дав мені цього зробити, обхвативши однією рукою мою талію, а іншою – закинуту на нього ногу.
«Ну от, знову він посміхається як чортеня. Ну і як мені себе з ним вести?»
– Ти тепер усім розповіси, що мені збочення різні сняться?
– Хочеш, що розповів?
– Ні, не хочу.
– Значить не буду.
– Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.
– Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.
«Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як я можу тобі це сказати?»
– Ні, вибач, я не скажу цього.
– Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?
«Блін. Так розповіла я йому чи ні?»
– А я сказала тобі, що це за людина?
– Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?
Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:
– Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.
У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:
– Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.
– Адам, це я – Емма.
– Оу, вибач. Я не хотів тебе розбудити. Ми тут з
– Так, добре, я скоро буду, – сказала я, після чого кроки брата почали віддалятись.
Тільки тепер Фелікс прибрав із мене свої руки, а я зняла з нього свою ногу. Мовчки вставши з ліжка, хлопець одягнув на себе футболку, а я розчесала волосся, яке стирчало в усі боки, та поправила одяг, що трохи задерся.
Глянувши вбік, я побачила наші з Антоном кеди. Коли ми одночасно підійшли до взуття, юнак, посміхнувшись, схопив обидві пари та відбіг трохи в сторону.
«Він що тут, гратись надумав? Ну добре, зараз побачимо, хто кого.»
Я чимдуж зірвалась із місця, але, побачивши мене, Фелікс вже відбіг у іншу сторону кімнати.
Я ніколи не вирізнялася вмінням добре бігати, а тому вже після декількох хвилин бігу за цим хлопцем, я ледве дихала.
– Емма? – Антоша нахилився наді мною. – Усе добре?
І тут-то, користуючись нагодою, я вихватила свої кеди. Проте на цьому наша гра не закінчилась: юнак підхопив мене на руки та поніс… до ліжка.
«Ну і що він збирається робити?»
Випадково я випускаю своє взуття із рук, проте Фелікса це, здається, анітрохи не бентежить. Він довго обертається на одному місці, від чого у мене крутиться голова, а потім… Падає. Зі мною. На ліжко.
Антоша тримається наді мною на руках, а потім згинаючи лікті, нахиляється все ближче і ближче.
«Блін, куди ж мені діти руки? Йому на спину? Чи може на шию? А може краще взагалі нічого не робити?»
Я все ж наважуюсь обхопити своїми руками шию Фелікса. Його обличчя виражає неабияке здивування, після чого з’являється цілковита серйозність.
Він нахиляється ще ближче, і його вуста настільки близько, що якщо наблизитись ще ближче, хоч на міліметр, то наші носи доторкнуться один до одного.
«Так, Антоша хоче мене поцілувати, точно. Проте… я не хочу цього; тобто хочу, дуже хочу, але не зараз; я ще не готова. Блін, нехай щось станеться, що спинить його.»
– Емма? З тобою все добре? Щось ти довго не спускаєшся до нас. Може тобі води принести чи ще чогось?