Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?
– Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.
– Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.
Коли Антоша подзвонив до матері та спитав дозволу, по його радісній посмішці, я відразу ж зрозуміла, що вона дала дозвіл.
«Страшенно хочеться спати, а це чортеня ще й ніжиться у моєму ліжечку,
Мабуть, Антон помітив мою збентеженість, бо запитав:
– Щось сталось? Можеш розповісти, якщо хочеш.
– Ну, взагалі-то, твоя майка, вона…
«Ну і що мені йому сказати?»
– Хочеш залишити її собі? – посміхаючись, запитує хлопець. – Я не проти.
– Справді? Тоді…
– Тоді ти залишаєш її собі, але, ні в якому разі, не вдягаєш до весни.
– Ей, ну чому? – зробивши ображений вираз обличчя, запитала я.
– Принцеса, ти знущаєшся? Надворі мороз… я ж не можу тебе обнімати вічно, що зігріти.
«То він мене обіймає лише через це?»
– Мені треба прийняти душ та переодягнутись. Почекаєш тут?
– Так, добре, – відповів Фелікс, комфортно вмощуючись на ліжечку.
Коли я повернулася з ванної кімнати, юнак продовжував лежати, ледве не поринаючи у сон.
Сівши всередину авто, коли Ієн приїхав по нас, я зрозуміла, що мені дуже сильно хочеться спати. На годиннику було лише 16:52, проте я ледве змушувала себе не заснути прямо в машині.
«Наші з Антоном пальці знову переплетені. Мене це вже навіть і не дивує, хоча все одно відчувається невеличкий електричний заряд по тілу.»
Замислившись, я навіть не одразу зрозуміла, що комфортно примостилася на плече Фелікса… Через деякий час, я заснула.
7
Відкриваю очі та бачу перед собою знайому кімнату.
«Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»
Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.
– Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.
– Не зовсім, чогось не вистачало.
«А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»
– А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.
– А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.
–
– Чому ти весь час називаєш мене принцесою?
– Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.
– Чим же?
– Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.
«Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»
– Я не хочу зникати з твого життя, – кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.
«Обійми мене; обійми, будь ласка.»
– Йди сюди, – посміхнувшись, говорить хлопець.
Я мовчки підходжу й утикаюсь у його плече. Він відразу ж обхвачує мою талію, від чого тіло по-зрадницьки здригається.
«Блін, ну чому в такий момент мені так сильно хочеться спати?»
– Я знову засинаю.
Антоша мовчки бере мене на руки та несе до своєї кімнати.
«Тільки не залишай мене, будь ласка. Не йди, зостанься зі мною.»
Поки я перебуваю у хлопця на руках, вирішую спитати:
– А як я опинилася в ліжку, після того, як заснула в авто?
– Я переніс тебе… Мама сказала, що ти дуже мила, коли спиш, і вона сподівається, що ти така завжди.
– А ти де будеш спати? – запитую я у Фелікса, коли він вкладає мене до ліжка.
– Мабуть, тут. Зараз на підлозі собі постелю.
– Оу, ти не змерзнеш?
– Ти хочеш мене зігріти?
«Я помічаю посмішу чортеняти, навіть при незначному світлі, що відходить від лампи.
Я не знаю, що йому відповісти. Необхідно перевести розмову на щось інше.»
– Фелікс? Мені треба переодягнутись, – кажу я дрижачим голосом, потягнувшись до сумки та дістаючи піжаму.
– Ну то давай. Я не буду тобі заважати.
– Тобто ти залишишся у цій кімнаті?
– Ти боїшся, що я можу щось натворити?
– Ні, просто відчуваю якийсь дискомфорт.
– Ти можеш відвернутись до однієї стіни, а я до іншої: мені все одно треба постелити на підлозі.
– Ну добре, – відповідаю я, стягуючи з себе полосатий светр.
«Блін, або в мене параноя, або хлопець ззаду і справді просвердлює мене поглядом. Так, я впевнена, що він не постіль зараз стелить, а відкрито дивиться на мене, коли з одягу я маю на собі лише нижня білизну. Хіба можна так дивитись на сестер?»