Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– Де він? – перебиваю я хлопця.
– Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.
«Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.
Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись
– Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?
– Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?
«Якби ж, Адам; якби ж…
Я б хотіла, щоб це було правдою, але…
Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»
– Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.
У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:
– Ну і придурок ти, Фелікс.
«Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.
– Знаю.
«Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»
– Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.
– Я хочу подивитись на кімнати.
Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.
– Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?
– Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?
– Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.
Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.
– Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.
– Так, казала. То ж доганяй
Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.
– А навіщо прикрашати спальні кімнати?
– Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.
– Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.
– Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?
«Що я бачу у його очах? Страх?»
– Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?
– Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.
– Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?
– Я б міг тебе провести.
– Ти можеш зостатись і тут, зі мною.
«Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»
– Можу… Ходімо.
– Куди?
– Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.
Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.
– Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.
– Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, – сказав Антон. Протягуючи мені ключ.
– Дякую… А чому така тиша в домі?
– Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.
– Оу, зрозуміло.
«Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»
– Тобі вже краще?
– Так, набагато. Дякую, за турботу.
«О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»
– Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.
– Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.
– А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.
Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.