Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
«Фелікс…Він знову пише мені. Як же це прекрасно. Блін, а котра взагалі година? Скільки? 10:36? Щось я і справді дуже довго сьогодні проспала… Але звідки про це дізнався Антоша? Ех, дивний він.»
Нічого я не соня. Давно вже прокинулась.
Добре, починаю підготовку.
Я відправила повідомлення, після чого пішла на кухню, у пошуках мами.
– Привіт, соня, – сказала, посміхнувшись мама.
– Я не соня.
«Ну скільки вже можна мене підколювати.»
– Просто мені було необхідно виспатись перед такою подією.
– Ну не ображайся, зайчик, я ж жартую. Будеш снідати?
– Так, дякую.
Поснідавши та ще трохи поговоривши з мамою про те, що «можна і не можна на вечірці», я глянула на годинник, який вже показував полудень.
– Хочеш, я можу тебе заплести?
«Ох, мама знову хоче познущатися з мого і без того короткого волосся.»
– Ні, мам, будь ласка, не треба. Загалі, я думала про те, щоб зробити собі куче ряшки.
– Можна спробувати. Тобі потрібна допомога?
– Так, дякую.
Отже, ми з мамою зробили мені великі об’ємні хвилі на моєму чорнявому волоссі; я прийняла душ, використавши гель із запахом шоколаду; одягнула чорні колготи, коротенькі шорти, чорні кеди та такого ж кольору топ. А коли настала черга одягати майку Фелікса, я спочатку винюхала, що вона просто безмежно пахне ним, а потім аж одягнула на своє тіло. Коли я зрозуміла, що зараз маю на собі річ Антоші, по мені відразу ж пройшовся холодок. Після того як я була вже одягнена, мама мене трохи підфарбувала, та ми з нею сіли дивитись якусь програму, чекаючи доки прийде Фелікс.
Рівно о’пів на п’яту, почувся дзвінок у двері.
«Антон? Так? Це ж він прийшов?
Так, я бачу перед собою його чарівливу посмішку, яка змінюється на трохи збочену, коли він бачить, як я одягнена.»
– Ти прямо дуже пунктуальний, – сказала я Феліксу, глянувши на годинник.
– А ти дуже гарна.
«Що? Він назвав мене гарною? Взагалі-то на сестер так збочено не дивляться, проте мені все одно: я рада, що він зараз тут зі мною.
– Проходь; зараз я принесу тобі футболку, бо вона просто тільки-но вигладжена.
Взявши свою кофту і повернувшись до Антоші, я побачила, що він вже говорить про щось із моєю мамою.
– Я бачу ви знайшли спільну мову, – посміхнувшись, звернулась я до обох.
– Так, твій Фелікс мало того що красень, так ще й справжній джентльмен.
«Оу, мама змусила хлопця червоніти.»
– Добре, мам. Буду берегти.
– Ну, не буду вам заважати. Бажаю добре порозважатись сьогодні, – сказала мама, вийшовши з кімнати.
– Ось, тримай, – звернулась я до Антоші, протягнувши футболку. – Ти же ж не передумав щодо цього малюнку? –я вказала на яскраве серце.
– Ні, не передумав, – посміхнувся Антон та взяв до рук кофту.
– Можеш піти у ванну кімнату, щоб переодягнутись або, якщо хочеш, я вийду.
– А я обов’язково повинен від тебе переховуватись, щоб переодягнусь?
«Оу, він знову так чарівливо посміхається…»
– Та ні, не обов’язково. Я просто подумала, що ти, ну, засоромишся.
На цих моїх словах, Фелікс вже встиг скинути з себе рубашку та, досі не одягнувши футболки, почав обережно ту рубаху складати.
«Він що спеціально? Знущається з мене, так? Боже, яке в нього накачане тіло. Я зараз почну просто розпливатись у посмішці…»
Лише коли Антоша одягнувся, я змогла нормально дихати та мислити.
– Тепер можемо крокувати на вечірку, – посміхнулась я та направилась у сторону виходу.
– А ти не замерзнеш?
– Ну ти ж мене зігрієш мене, чи не так?
«Ну що я оце таке сказала?»
– Звісно ж.
Коли ми вийшли з приміщення, я зрозуміла, що на вулиці просто неймовірно холодно; мало того, починався невеликий лапатий сніг. Я миттєво змерзла і вже після п’яти хвилин ходьби, сказала:
– Ти був правий, – ледве промовила я, намагаючись не цокотіти зубами.
– Щодо чого?
– Щодо того, що я змерзну.
– Ох, я ж говорив. А ти тут винарядилась.
– Тобі не подобається як я одягнена?
– Не перекручуй мої слова. Ні, мені подобається як ти одягнена, дуже подобається… але ж не на таку погоду.
«Йому подобається як я одягнена. Він турбується про мене. Та ну блін, як же він мене сприймає: як сестру чи як дівчину?»
– Йди сюди, – наказовим тоном промовив Антон.
– Бити будеш?
– Подивимось на твою поведінку, – відповів хлопець, підійшовши, а потім… обнявши мене?
«Так, він обіймає мене. Блін, куди дівати руки? Куди дивитись? Що сказати?»
– Можеш заховати руки до карманів моєї куртки: там тепло.
– Дякую, – пробурмотала я через те, що була тісно прижата до Фелікса.
«Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.