Шрифт:
Гарячий шоколад із запахом ванілі
1
– Ну так як щодо вечірки? – ззаду почувся знайомий голос.
– Ти що справді серйозно?
– Звісно ж, інакше, чому б я тобі пропонував?
– Адам, чесно, я справді не знаю. Як на мене, це погана ідея, – я всіляко намагалась втекти від цієї розмови.
– Ну чому? – розчаровано протягнув хлопець.
– Бо ти ж знаєш мене, я не прихильник
– Ото ж бо і воно. Я хочу витягнути тебе з твого кокону і показати скільки всього крутого навколо тебе.
– Навколо тебе – так. Ти завжди вмів ладити з людьми, проте я не… – юнак перебив мене, не даючи завершити думки.
– Так, перестань скиглити. Я сьогодні подзвоню твоїй мамі і, якщо вона буде не проти, я просто силоміць витягну тебе з дому.
– Ну Адам…
– Усе, я пішов на урок. Поговоримо про це пізніше.
«Який же набридливий мій кузен. Чому він не може змиритись із тим, що ми з ним зовсім різні, і що я не вмію спілкуватись із людьми на відміну від нього. Адам користується популярністю як серед дівчат, які хотіли бути з ним, так і серед хлопців, які хотіли бути ним.
Не розумію, чому йому так важливо, щоб я була на вечірці. Він їх проводить, мабуть, ще з восьмого класу, проте так наполегливо примушує мене піти вперше. Може йому просто допомога з підготовкою потрібна? Знає ж, що я йому не відмовлю.
Чорт, через свої міркування, я ледве не зіштовхнулася з якимось хлопцем.»
За мить, на другому кінці коридору, я побачила свою подругу і якнайшвидше поквапилась до неї.
Іванка стала моєю найліпшою подругою ще в початкових класах. Взагалі, повністю її ім’я звучить Іванна (і всі повинні звати її саме так), проте для мене існує таке собі виключення з правила: я завжди жартівливо називаю подругу Іванкою.
Підійшовши ближче до подруги, я почула, що вона розмовляла з кимось по телефону:
– Ні, вибач. Я сьогодні не можу. Так, мама не зовсім рада, що ти проводиш у нас так багато часу. Ні, точно не можна.
Тепер, я зрозуміла, що Іванка розмовляє зі своїм хлопцем. Вони з ним познайомились ще минулого літа на рок-фестивалі, що проводиться у нашому місті кожного року; а у тому, що Назар із Іванкою почали спілкуватись, я, зі своїми навичками свахи, відіграла неабияку роль.
Нарешті, попрощавшись із Назаром, Іванка перевела свій погляд на мене. Усміхнена, з сіяючими очима, подруга пролепотіла:
– Ти уявляєш, яка я щаслива?
– Ви з Назарчиком що, вирішили одружитись ще до закінчення школи?
«Як
– Що? Ні, припини вже наді мною знущатись із цього приводу.
– Ну добре, не буду. Вибач. То що ж тебе привело в такий захват? Розповіси?
«Блін, ну от, ненависний дзвоник на урок.»
– А що в нас зараз? – запитала Іванка.
– Біологія.
– Ну от, якраз і розповім.
«На обличчі подруги досі сяє сонячна посмішка. Тепер все більше і більше кортить дізнатись, що ж на неї справило таке враження.»
Коли ми зайшли до класу, вчителя ще не було на місці. Тому Іванка могла спокійно повернутись до мене (я сиджу прямо позаду неї) та розповісти, що ж трапилось.
– Загалом…Він запросив мене на побачення!
– Хто?
« Іванка що,завела собі когось іншого?»
– Ну хто? Звісно ж Назар.
– Знаєш, можливо я тебе трохи здивую, проте ви вже півтора року як разом; і на побачення не вперше ходите.
– Так, знаю, це дивно,проте я вже не пам’ятаю коли ми востаннє по-справжньому були з ним на побаченні.
«Оу, тепер мені дійшло,що має на увазі подруга.»
Назар та Іванка походили на стару сімейну пару: вони майже ніде не бували, окрім будинку, де жила Іванка; заздалегідь вирішили,де разомбудуть навчатися, жити, працювати; як буде звати їхніх домашніх тваринок та трьох діточок.
Тому, згадуючи їхні родинні відносини , я зрозуміла, чому подруга так раділа, що вони просто підуть на побачення.
– Іванка, – покликала я подругу, коли та знову повернулась до робочого місця.
– Ну що? Знову будеш із мене знущатись?
– Звісно ж ні. Якщо чесно, я дуже рада, що це так ощасливило тебе.
– Справді? Дякую тобі. Це дуже приємно чути.
– То що? Мені тепер треба йти до тебе та допомагати збиратись на побачення,як це було раніше?
Спогади затьмарили наші з подругою думки, і ми залились щирим сміхом.
– Що вас так розвеселило? – звернувся до нас, з посмішкою на обличчі, мій сусід по парті Ерік. – Може ви й мені хочете розповісти?
Ерік – шатен із чарівливими зеленими очима. Він грає в нашій юнацькій команді з футболу. На зріст він, мабуть, не вищий за мене, проте у спорті досяг неабияких успіхів. Ми з ним познайомились ще задовго до школи: у дитсадочку, де працювала моя мама. Ерік – найкращий друг мого братика, тому діставати вони мене люблять разом.