Гарячий шоколад із запахом ванілі

Anna Di

– То ви розкажете, що ж сталося?

– Вибач, та ти не зрозумієш. Це наше: дівоче, – Іванка підтримала розмову.

– Ну добре, – засмутився трохи Ерік, проте відразу ж продовжив. – До речі, ви йдете до Адама на вечірку?

«Ех, знову ці розмови про вечірку. Як же мені від неї відмовитись…»

– Я не можу піти, ти ж знаєш, – перша відповіла Іванка.

– Не розумію, чому твої батьки такі суворі? – запитав Ерік.

–

Вони не суворі, просто в нашій сім’ї так прийнято: все як у аристократів.

Це була цілковита правда. Родина Іванки належала до найбагатших людей нашого міста. Усе, пов’язане з ними, носило королівські ознаки, усе, окрім одного: Іванки. Вона аж ніяк не вписувалась у їхній аристократичний світ. Іванка ходила у звичайних прямих джинсах, футболках великих розмірів та хлоп’ячих картатих рубашках. Копиця неслухняного кучерявого волосся русявого кольору також не вписувалося в образ принцеси, який так хотіли бачити батьки.

Щодо виховання, родина подруги була не дуже вимоглива. Єдине, що непокоїло батьків Іванки, були її друзі та все оточення загалом.

У моїй сім’ї ніколи не було натяку на аристократизм, проте чомусь все ж таки у родині Іванки мене сприймали як принцесу. Мабуть, у цьому відіграли роль мій спокійний характер та обміркована поведінка.

Загалом, батьки Іванки намагались вберегти ї від небажаного оточення, тому на всілякі там вечірки не відпускали. Саме через небажання йти на них самій, без подруги, я ще не була на жодній із «незабутніх вечірок»(так їх люблять називати Адам та Ерік).

– А ти як, Емма?- звернувся до мене сусід. – Підеш на вечірку?

– Не знаю, чесно. По-перше,я ще навіть не запитувала у батьків, а по-друге, мені щось не зовсім хочеться туди йти: не любитель я таких заходів.

– Так, перша-друга парта, що у вас там за балачки?

«Ну от і вчитель об’явився…»

– Вибачте, будь ласка, – відповіла я на зауваження.

– Добре. Хто хоче розказати мені про… – далі я вже не слухала розповідь вчителя; тепер мої думки були зайняті іншим:вечірка.

«Може й справді хлопці праві і я повинна дізнатись чому ці «незабутні вечірки» користуються такою популярністю?»

Найцікавіше,що приводу для проводження вечірок не було: просто у восьмому класі 15-го листопада батьки Адама вирішили зустрітись із давніми друзями, і мій братик, користуючись можливістю, влаштував свою першу вечірку. Тепер вона відбувається кожного року саме в листопаді, 15-го числа.

«Блін, сьогодні вже 13-е. Ну чому не можна зупинити час і дати мені можливість ще трохи подумати?

Нарешті продзвенів дзвоник із останнього уроку і тепер можна піти додому, де ніхто не буде нагадувати про цю ненависну вечірку…Ой, ледве не забула, треба ще зайти до бібліотеки.»

Попрощавшись із Іванкою, я направилась до бібліотеки, що знаходилась від школи у п’яти хвилинах ходьби.

Відкривши двері та зайшовши до залу, я зрозуміла, що погляди всіх людей напрямлені на мене (до бібліотеки зараз мало хто ходив, тому у персоналу завжди така реакція). Та один погляд привернув мою увагу найбільше: навпроти бібліотекаря стояв хлопець близько мого віку і все не зводив із мене своїх блакитних очей (я завжди при зустрічі звертаю увагу саме на очі: як на мене по ним можна якнайкраще охарактеризувати людину).

«Кожен із нас колись бачив чоловіків на обкладинках модних журналів. Ну таких, світловолосих, блакитнооких, накачених…Так от, зараз переді мною стоїть саме такий красень із обкладинок.

Ох, здається, він починає мені подобатись. Тільки цього не вистачало…»

– Вибач, хлопче, та в нас вже не залишилось творів Коцюбинського. Ви, мабуть, зараз за шкільною програмою його проходите?

– Мабуть. Я лише нещодавно переїхав до міста;пішов до школи, і мені сказали, що треба прочитати декотрі з його творів.

«Який же в нього милий та приємний голос!»

– У мене є дві його книги з тими творами, що вивчається у школі.

«О, Боже! Що я роблю? Із глузду з’їхала чи що?»

– Могла б позичити одну на певний час.

«Що я тільки-но зробила?»

– Ось бачиш, хлопче, як тобі поталанило,що ти зустрівся з нашою Еммою. Вона дівчинка хороша, завжди людям прагне допомогти.

Цього моменту я глянула на хлопця з обкладинок журналів.

«Він посміхається мені! Посміхається! Ні,цього не може бути; я просто не можу в це повірити.»

– Ти будеш щось брати, Емма? – повернула мене на землю бібліотекарка від моїх думок.

– Ні, дякую, поки мені нічого не треба. До побачення.

Повернувшись до дверей, я зрозуміла, що хлопець із обкладинки зник.

«Так, мабуть, мені і справді треба трохи відпочивати від навчання, а то так скоро й зовсім із розуму з’їду.»

Та вийшовши на вулицю, я побачила, що хлопчина сидить на лавочці.