Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
«Як же хочеться підколоти це чортеня.»
– Знову захотів доторкнутись до мене?
– Мені весь час хочеться торкатись до тебе.
«Блін, по всьому тілу проходить холодок, а обличчя просто палає від сорому.
Ем…Що це зараз таке було? Чому його голос звучить так заворожуюче? Чому він так близько нахилився до мене? Він серйозно чи просто знущається?»
Фелікс помітив мою збентеженість,
– То ти справді можеш дати мені книгу?
– Так, звісно. Ти, до речі, до якої школи ходиш?
– До №6. А що?
– Справді? Я теж там навчаюсь. То давай я тобі завтра в школі книгу і віддам.
– Ем…
«Ну і чому він так зам’явся?»
– Щось не так?
– Нам просто на завтрашній урок необхідно прочитати один із творів.
– Ну то чому ти відразу не сказав? Ходімо тоді скоріш до мене додому, – сказала я і прискорила свій рух.
– До тебе?
«Ну і чому він так здивувався?»
– Так, до мене; нам ще десь хвилин п’ять ходьби залишилось.
– Але ж…ну там…батьки.
«Він що боїться йти до мене додому?»
– Ти що, злякався гніву моїх батьків, що я привела додому хлопця?
– Ну, вони, мабуть, будуть не дуже раді мене бачити.
– Ні, ти не знаєш їх: вони зрадіють, що я привела додому ще когось окрім Іванки.
«Ну і чому він завмер і ображено дивиться на мене? Я сказала щось не так?»
– Іванко – це твій хлопець, так?
«Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»
– Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.
– Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.
– При чому тут це?
«Ой, щось він починає злитись. Треба вже сказати йому.»
– А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.
«Тепер і Антон посміхається.»
– Вибач.
– За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.
– Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?
– Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.
Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:
– Мам? Ти вдома?
– Так, зайчик.
«Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»
– Ти не проти, що
– Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.
– Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.
– Але ж твоя мам не дала згоди.
– Давай, не бійся; пішли.
«Мама ж його не прогонить?»
– Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?
– Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?
– Ходімо, – звернулася я до Фелікса.
– Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.
– Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.
– Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.
– Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.
– До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?
«Здається, Антоша почервонішав.»
– Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.
– Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.
«Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»
– Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.
«Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»
– Так, звісно, можеш іти.
– Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.
«Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»
– Про що замислилась?
– Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.
Фелікс сів на стільчик у кухні, а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.
– Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.
«Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»
У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.
– Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.