Гарячий шоколад із запахом ванілі

Anna Di

«Блін, а це важко.»

– Даніїл, так? – запитує Антоша.

«Що? Він думає, що наші відносини з Данею справжні? Ох, дурень ти, Фелікс.»

– Ні, це не Даня. Це ти, Фелікс; ти.

«Так, я сказала це. Все, тепер мені повинно стати легше.»

Хлопець продовжує мовчати, а в мені накипає образа. Я всідаюсь на ліжкові так, щоб бачити обличчя юнака.

– І чому ти мовчиш? Ще щось хочеш почути? Ну то слухай: коли ти торкаєшся до мене, по тілу проносяться

мільйони скаженних, електрично заряджених частинок, і дихання перестає нормально функціонувати; мені постійно хочеться відчувати тебе; хочеться відчувати твій смак, запах, тебе; мені хочеться відчувати тебе. А ти? Ти ж сам говорив, що не хочеш втрачати смак мого тіла! Які, блін, відносини під назвою «брат – сестра»? Хіба брат та сестра тримаються постійно за руки; пробують один одного на смак; цілуються, ледве дихаючи від задоволення? Ні, Фелікс, брат і сестра так себе не ведуть, – останні мої слова більше схожі на шепіт; я починаю захлинатись власними слізьми; намагаюсь почати нормально дихати.

Антоша встає з ліжка… і виходить із кімнати.

«Він не повернеться. Ніколи. Я втратила його. Це кінець.»

Я підриваюсь із ліжка та починаю крушити все, що потрапляє під руку: від удару розбивається моя улюблена чашка, речі з шафи опиняються на підлозі, розкидані по всій площі кімнаті. Я збираюсь кинути подушку в картину, що висить над моїм ліжком, проте чийсь погляд змушує мене повернутись назад.

«Фелікс. Що він тут робить? Він же мав піти.»

– Мабуть, я занадто довго шукав у вас на кухні ваніль, – говорить хлопець і посміхається.

«Посміхається? Невже його не бентежить те, що я тільки-но ледве не рознесла свою кімнату пух і прах? І що він ото таке приніс? Відчувається запах ванілі і… шоколаду.

Антоша підходить ближче, ставить чашку на стіл та обіймає мене.

«Ну навіщо. Фелікс, навіщо?»

– Знову братерська любов? – дивлячись йому прямо в очі, промовляю я.

– Принцеса, ти знаєш, який я боягуз та слабак?

– Ні; розповіси?

– Коли я вперше прийшов до нової школи, я побачив тебе: худеньку, мініатюрну дівчинку зі смішним коротеньким чорнявим волоссям та сіро-блакитними очима, у миленькому полосатому светрі та пишній юбочці, мов у принцеси. Я закохався; можливо, це смішно звучить, проте я закохався. Коли запитав про тебе у хлопців, мені сказали, що звешся «Міс Неприступність». Я знав, що для мене ти не зробиш виключення, тому вирішив себе вести як старший брат. Мені подобалось, що можна торкатись тебе, а потім усе спирати не те, що «ти мені як сестра». Проте

тільки зараз я зрозумів, яким егоїстичним був. Пробач мені, будь ласка.

«Він закоханий у мене!»

Антоша починає цілувати мене: спочатку лоб, потім щоки, ніс, скули, вуста.

«Він любить мене. Я вірю йому.»

– Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? – несподівано запитав хлопець.

– Ну так: бібліотека.

– Хлопці сказали, що ти частенько там буваєш. Я ходив туди кожного дня, аж доки не побачив тебе там. Насправді, у мене є книга з творами Коцюбинського.

– Як ти міг? – сміючись, питаю я. – То ти все продумав заздалегідь?

– Ні, я лише знав, що ми повинні зустрітись у бібліотеці, а там, що буде – те й буде.

– А як щодо першого спільного миття рук? Чому ти пішов, хоча я й не проганяла тебе?

– Боявся, що ти зненавидиш мене після того, що я зробив, тому вирішив, що краще на певний час зникнути.

– То ти ніколи не сприймав мене як сестру? А як же твоя розповідь про твою зведену сестрицю? Ти це все придумав?

– Ну чому ж. У мене є сестра, і я її дуже люблю, проте вона анітрохи на тебе не схожа.

– Ех, щось я якась знесилена; і спати хочеться.

– Ну, ще рано трохи, – наче просячи, сказав Фелікс, а потім додав: – Я шоколад приніс із ваніллю, – Антоша взяв чашку та віддав мені.

– Наш із тобою запах… і смак.

– Що? – здивовано запитує хлопець.

– Тоді на вечірці, коли ми лягли спати, я відчула твій запах: запах ванілі; проте до нього додалося ще щось. Я довго думала, що ж, а потім зрозуміла – запах шоколаду: мій запах.

– А щодо смаку? Чому наш спільний смак?

«Він що справді не розуміє?»

– А що ми пили перед тим, як вперше поцілувались?

– Знаю, гарячий шоколад. Мені просто хотілось, що ти сказала це.

– Сказала що?

– Що ми поцілувались, – Фелікс відбирає у мене кружку, надпиває сам та легко торкається моїх губ своїми, постійно прибавляючи напору.

«Щось у мене трусяться ноги. Треба сказати Антоші, що я вже не можу стояти.»

Відходжу від нього, розриваючи поцілунок, і вимовляю:

– Мені важко стояти. Здається, я зараз упаду, – на цих словах хлопець бере мене на руки та несе до ліжка.

– Тобі треба відпочити; а я приберусь у кімнаті, – каже хлопець, сідаючи на край ліжка.

– Ні, будь ласка, не залишай мене.

– Принцеса, я ж буду поряд із тобою, у цій кімнаті.

– Ні, це занадто далеко.

Я привстаю та наближаюсь до Фелікса, дивлячись у його прекрасні очі.