Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Одного разу Малія зустріла хлопця на річці, коли він мив шию.
— Сусідські хлопці завжди кажуть, що в мене брудна потилиця, — пояснив Георг у відповідь на здивоване запитання сестри. Дівчина не знала, чи їй сердитись, чи сміятись.
— Та то вони тільки дражняться, бо ти з роду Черепахи!
Георг був зовсім збентежений і не заспокоївся, аж поки батько не пояснив йому, в чому справа:
— Коли Великий Дух створив Черепах, він
— Ви навіжені; мені соромно, що я належу до вас, я більше не хочу бути черепахою.
І він із страшним тріском скинув з себе свій панцир і став розмальованим воїном у повному озброєнні. Черепахи страшенно перелякались і розбіглися хто куди, а мудрий порадник став прабатьком роду Черепахи. Але від того, що черепахи носили мул, у них назавжди залишилася брудною потилиця, і вони весь час мусять мити собі шию. — Оповідач підморгнув хлопцеві: — З Соколами цього не трапляється. Розумієш?
Георг зрозумів. Проте чому ж він не належить до роду Соколів, як його батько? Та тому, що діти в ірокезів успадковували ім'я по матері. Під Довгим Дахом верховодять тільки матері, і тут, на Родючій Землі, як і біля Бобрової Річки.
Ниви села займали величезне півколо, оперезане лісом. Тільки з правого боку не було полів, бо там розкинулись луки, що спускалися до Совиного Струмка, який під старими кучерявими вербами тихесенько підкрадався до Бобрової Річки.
Голубий Птах ходив сюди неохоче.
— Сови, що живуть тут, — це відьми, — запевняла Малія. — Деякі старі жінки перетворюються в таких сов, а потім голосять на вербах.
— А ти взагалі бачила коли-небудь відьом? — поцікавився брат.
— Так. Одного разу я з глечиком води пізно поверталася додому, а було вже темно. І раптом бачу — поміж буків вештається якась жінка, у якої з рота йде полум'я. Я, звичайно, помчала, мов блискавка, а потім ледве перевела дух.
Голубий Птах заперечив:
— Дурниці, відьом не буває. Ти, мабуть, бачила світлячків.
Малія завагалася, проте хлопець відтоді неохоче ходив до Совиного Струмка, йому приємніше було бігати по дрова на узлісся. Там, ген-ген аж у кінці поля, були садочки, які кожна жінка обробляла для себе, коли закінчувалися спільні польові роботи.
Був і в матері маленький клаптик землі. Вже здалеку видно було стовп, який там стирчав. На його верхівці прикріплений шматочок кори з намальованим променястим колом і черепахою. Цей малюнок означав, що поле належало Полуденному Сонцю з роду Черепахи, та це й так кожен розумів одразу, бо тільки сяюче сонце так добре пасувало до його матері. Пошматована осінньою бурею дощечка потріскалась, і наступної весни її, мабуть, ніхто не пізнає.
Якось Голубий Птах з дровами проходив повз стовп, і йому спало на думку розмалювати нову дощечку і подарувати її матері на різдво. Ця вигадка навіть розхвилювала його. В Рейстауні на різдво завжди щось дарували: жменю горіхів або нові полотняні штани. І дивно, що вдома він ніколи не додумувався, щоб самому щось подарувати. Але спогади зникли так само швидко, як і з'явилися; нова дощечка цілком заполонила його.
Козуля взявся допомагати. Великий сухий шматок березової кори і червону фарбу знайшли швидко. Потім у кімнаті тітки Білий Дуб почалось пробне малювання. Здавалося, що це так просто, але перші дві спроби не вдалися. І лише коли Чорна Ступня, старший брат Козулі, вирізав тонку паличку для нанесення фарби, малюнок вийшов.
Сяючи від радості, Голубий Птах розглядав свій витвір, але раптом у нього опустилися руки: чи тут взагалі буває різдво? Він запитав Козулю, проте двоюрідний брат нічого не зрозумів з його старанних пояснень і зрештою зробив заперечливий рух рукою:
— Такого ми не знаємо.
Пригнічений Голубий Птах повернувся у свою комірчину, заховав дощечку під ведмеже хутро і замислився. У Довгій Хаті не буває різдва. О, тут багато дечого не так, як у Рейстауні.
Через безкраї ліси і пасма гір повіяло на хлопця теплим подихом спогадів Він бачить маленькі жовті свічки, що горять на столі, чує, як батько читає із товстої книжки, а брат і сестри співають пісень. Хвиля туги за батьківщиною огорнула самотню дитину.
— Чи, бува, не закралось якесь горе в серце мого сипа? — почувся раптом м'який голос матері. Хлопець глянув на неї, схопив темнокоричньову руку і покірно пішов до вогнища. Поки мати чистила казан, Голубий Птах ламав хмиз.
— Чи моя мама коли-небудь чула щось про різдво?
— Ні. А що воно таке?
Хлопець знову спробував пояснити. Як усе ж таки важко буває з'ясувати такі звичайні речі. Але мати випередили його думку.
— Мій син має на увазі новий рік. Так, ми теж його святкуємо, у Довгому Місяці, коли Волосожар стоїть примо над димоходом. Тоді дядьки запрошують всіх у будинок сходок, і ми танцюємо танець з перами на честь Великого Духа Ованійо. Ми дякуємо йому за те, що живемо, що зустрічаємо Новий рік і що маїс, гарбузи га квасоля знову ростимуть.
— А що це за дядьки, які запрошують у будинок сходок?
— Це не справжні дядьки; їх тільки так називають, коли вони з довгими ціпками ходять по селу.
— А вони вам що-небудь дарують? У нас діти завжди одержують хоч який-небудь подарунок.
— Тут теж, хоч, правда, не від дядьків. Діти, переодягнені в жебраків, бігають від хати до хати і просять кленового цукру, горіхів і тістечок.
— У вас на Новий рік теж співають? Співи — це майже найголовніше і найкраще в цьому святі.
— Твоя правда. Без пісень не буває справжнього Нового року. Спочатку співають заспівувачі, а потім подяку Ованійо співають усі разом. Знаєш, Новий рік, власне кажучи, ми святкуємо тому, що Отеронгтонгнія народжується знову.
— Хто ж це такий? Я ще ніколи не чув цього імені.
— Охоче вірю. Білі люди нічого не знають про Авенгай.
Хлопець допитливо глянув на матір, що говорила такі дивні слова. Через димохід зазирало морозне зимове небо, але ось воно зникло за хмарою диму від великого оберемка хмизу, який підкинули у вогнище. Червоні вогники підстрибували, перебиралися з гілки на гілку і зрештою злилися в тріскуче полум'я, яке своїм гарячим диханням віяло сірій холодній зимі прямо в обличчя.