Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
На якусь мить в голові все змішалося. Він думав про свою колишню батьківську рублену хату, в якій часто верещали від побоїв братік і сестричка; думав і про хату роду Черепахи, де дітей жило втричі більше, а проте все обходилося мирно — без бійки.
Отак розмірковуючи, Голубий Птах повертався разом з обома товаришами в село. Поглядом він полинув ген по коричньових дахах, вкритих корою, ніби побачив там щось нове, чого раніше не було.
Коли вони прийшли додому, дід Біле Волосся сидів на порозі. Він побачив рибу й похвалив хлопців:
— Це личить мужчині й майбутньому
Коли Біле Волосся згадує про свого діда, то кінця скоро не жди. Козуля і Лис тихенько пробралися до дверей і зникли, бо дід звертався лише до Голубого Птаха. Хлопець терпляче слухав: слова старих людей завжди мудрі.
На поріг вийшла мати, поставила на циновку мисочку гарячої маїсової каші і ковдрою щільніше вкрила плечі старика.
Старик, не звертаючи на неї уваги, продовжував повчати:
— А ти, онуче мій, мусиш запам'ятати: тебе взяли на місце мужчини, і не годиться тобі ходити з жінками в поле.
Хлопець звів жалібний погляд на матір. Вона подарувала йому легеньку мотику й пообіцяла, як тільки почнеться на маїсових полях жвава робота, взяти його з собою. Він побачив у її очах і куточках губ маленьку, ледь помітну посмішку, що розвіяла враження від дідових слів.
Трохи збентежено він глянув на діда: це вже був не сивий мудрець з його вічними доріканнями, а всього-на-всього старий чоловік, що тремтячою рукою черпав ложкою каїну. Діда слід шанувати, але ще більше треба шанувати батьків, а особливо матір. Коли Полуденне Сонце попрямувала в хату, Голубий Птах мимоволі схопився за її довгу жовту кофту, точнісінько так, як тоді, коли вперше, спотикаючись у темному коридорі, йшов за Круглою Хмарою.
Наступного ранку Голубий Птах не міг піти до загати — він повинен був залишитись біля південних дверей, щоб доглядати діда. Біле Волосся сидів на своїй циновці і вигрівався проти сонця. Іноді йому щось потрібно було — трохи тютюну, або друга ковдра, або набита заяча шкурка, що служила дідові за подушку під спину, — тоді хлопцеві доводилось бігти і приносити потрібне.
Похмуро дивився Голубий Птах своїм друзям услід. Спочатку вони зайшли за хати, потім виринули далеко в полі й остаточно зникли на луках. Скільки ж коропів буде сьогодні у кошику? Аж зло бере, що саме зараз він повинен доглядати діда. Наче меншим не можна було цього доручити? Але ті наробили б забагато дурниць. Ні, їм довіряти не слід.
Он діти знову граються в «закручену стежку». Довгим ланцюжком бігають підтюпцем навколо великої товстої ступки, в якій тітка Тараня саме товче маїс. Кожний гравець лівою рукою тримається за пояс свого сусіда, а правою — ловить зерна, що вилітають із ступки. Нескінченний ланцюжок кружляв навколо ступки, «йоге, йо-ге-га…» У тітки, мабуть, голова закрутилася. Раптом: бах! Вона опустила товкач і здійняла вгору кулаки. Наче зграя куріпок, розлетілася дітвора хто куди. Шнап, голосно гавкаючи, кинувся за ними. Голубий Птах сміявся, бачачи, як легко можна розсердити тітку Тараню.
Тітка закінчила товкти маїс і пішла в хату. В селі знову запанувала тепла, ніжна тиша весняного дня, яку ледве порушувало то крякання диких качок у комишах, то одноманітний скрип очеретянки та жалісний крик гусей, що нескінченним караваном тяглися десь високо-високо в небі. Тільки тихе покашлювання діда нагадувало про те, що тут є люди.
Приглушений рівномірний дроб пролунав у повітрі. Хлопець прислухався: знову барабанили ленапи. Вже на протязі кількох днів били вони у воєнні літаври і танцювали навколо стовпів, розмальованих у червоне. Збиралися в похід до кордону, в країну по ту сторону гір, проти Довгих Ножів. Вони щовесни вирушали туди, ненаситні у своїй помсті.
На щастя, ірокези не йшли з ними. Старші та молодші двоюрідні брати і в цьому році не бралися за бойову сокиру. Проте ленапи були нестримними. Можливо, завтра вони вже вирушать — довга мовчазна шеренга воїнів з чорними обличчями та перами з червоними цяточками.
Хлопець знову задумався. Він знав, що означали ці барабани: люті удари в двері, жахливі крики дітей, потріскування охоплених полум'ям дранок на даху. Куди ж подадуться ленапи? Може, в Рейстаун?
Якось мимоволі розкрились його вуста:
— Скажи, діду, куди веде воєнна стежка ленапів? Вони скоро повернуться чи надовго затримаються там? — Хлопець зніяковіло замовк, а Біле Волосся застиг у несхвальному мовчанні. Нарешті дід заговорив, але Голубий Птах уже й без того знав, якою буде його відповідь.
— Онуче мій, ти ще дуже молодий і повинен почекати, поки тебе запитають. Непристойно першим звертатися до старих людей. Але тобі я скажу: ленапи йдуть проти Довгих Ножів. — Маленькі похмурі очі старика зацікавлено глянули на хлопця. — Я чув, що на сході білі покинули підніжжя гір. Як ти думаєш, ми коли-небудь зможемо повністю вигнати блідолицих з нашого острова?
— Ні, ніколи! Для цього їх занадто багато!
Біле Волосся замисливсь. А потім наче сам до себе заговорив:
— Ти кажеш правду — їх багато. Коли жив батько мого діда, індійці заселяли схід біля моря. Рівнини кишіли буйволами; всюди гуляли олені й антилопи, і мисливцям легко діставалася здобич. Там ми жили мирно і щасливо, аж поки не прийшли Довгі Ножі; вони вигнали нас. Останнім часом ми жили у долині Шоні.
Хлопцеві спало на думку, що Біле Волосся — індієць з племені шоні, якого ще юнаком усиновили ірокези.
— Там ми теж були щасливі, — говорив далі Дід. — Біля кожного струмка жили бобри; ведмедів і оленів було безліч. Жінки пололи маїс, діти гралися на сонці, і їх сміх зливався з тихеньким співом стариків та старух, що згадували про свою молодість. На пагорбах бродив шаман, збираючи трави, які могли прогнати Духів Хвороби. Але ми змушені були залишити і цю країну, бо прийшли Довгі Ножі. Вони тепер називають цю країну долиною Джуніати.