Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

Горліс-Горський Юрій Юрійович

– Отож, від цієї хвилини я – хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації, щоб приєднатися.

Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський – мій товариш по полку і сотні, який під час Зимового походу дезертував з частини.

– Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, – але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них маскування [153] непотрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.

153

У вид. 1934 і 1935 рр.: «це маскування».

– Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було би тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба рознюхати заздалегідь.

– У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоює, і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихвалюючися [154] своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця небагато, але нахабної сміливости дійсно не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до Холодного Яру. Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернигівщині. [155] Обійшовши полем Грушківку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря. Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти [156] часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.

154

У вид. 1938 р.: «вихвалюється».

155

Так у всіх прижитт. вид.

156

У вид. 1938 р.: «гаїти».

Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більш кілометра, став.

– Відпічнемо трохи.

Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками. Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене:

– Знаєте, нам, певне, не пощаститься. У мене передчуття якесь недобре… чогось серце ниє…

– Дурниці. Я певний, що все буде добре.

– Бачте, я вірю в передчуття… У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте, що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.

Пробую ще вговорювати його, але він постановляє [157] таки вернутися і завертає по просіці назад. Плян завести його до хлопців і дещо випитати пропадав. Треба кінчати справу в лісі.

157

У вид. 1934 і 1935 рр.: «постановлює».

Побалакавши трохи про своє бажання перейти з міліції на службу до ЧК, пускаю його на крок вперед і витягаю свого кольта. Коли наблизив револьвер до його потилиці, готовлячися до стрілу, він нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Підкосившися, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило… Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним.

Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі три посвідки, видані в різний час Богданівським полком Жілінському, декілька світлин груп українських старшин і козаків, його фотографія в українському військовому однострою. Зроблена, видко, недавно, [158] та нарочито потерта і побруджена. На одній світлині записані на другому боці дві адреси без прізвищ в Одесі. Крім цього в портфелі декілька тисяч гривень, трохи «миколаївських» грошей, трохи совітських і чотири золоті п’ятки. Посвідки київської губЧК, яку він показував нам на стації, при нім не було. Видно, знищив, коли очікував на мене.

158

У вид. 1938 р.: «зроблено, видно, недавно».

Не знайшовши при ньому жадного папірця, яким він міг би вилєґітимуватися в чигиринській ЧК, пригадую собі те машинальне обмацування ковніра в задумі. Розрізую той ковнір і виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машині шифрований лист. З смертю «Жілінського» зникла можливість довідатися щось про заміри ЧК.

Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповідаю йому про випадок і передаю забрані у чекіста річі [159] і гроші. В поворотну дорогу відпроваджують мене два хлопці з рискалями, які ідуть закопати в лісі «товариша». Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумів доставити «товариша» до штабу бодай раненим.

159

У всіх прижитт. вид. у непрямих відмінках «реч-» упереміж із «річ-».

Поза «службовими обов’язками» проводжу час у Кам’янці досить симпатично. У місті було багато свідомої української інтеліґенції, був добрий хор, аматорський театр. Відбувалися часто вистави, концерти.

Під час однієї вечірки познайомився з гарненькою інтеліґентною дівчиною.

Надзвичайно симпатична, щиренька Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу, і я захворів на перше серіозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею.

По кількох вечорах, проведених в розкішному парку графів Давидових, «признаємося до вини» (навзаєм). Сталося це в історичному ґроті, викопаному під одним із схилів, в якому століття назад відбувалися таємні зібрання Південної організації декабристів. Хтось із місцевих «істориків» оповідав мені, що у тому ґроті Пушкін написав кілька своїх віршів. [160]

160

У вид. 1934 і 1935 рр.: «кілька найкращих своїх віршів».

В кожному разі для побачень та відпочинку після прогульки [161] по гористому парку кращого місця не треба було. Сівши на мальовничому відламку скали, мріяли ми із Галею про час, коли Україна стане вільною, мріяли про одруження – та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! На овиді була боротьба, була непевність за завтрішній [162] день і життя – та хто під час життьової весни задумується над такими речами?!

Не марнуючи часу, нав’язуємо з Чорнотою у Кам’янці політичні зв’язки з своїми певними людьми і розставляємо їх на «бойові пости» на випадок, коли нам прийдеться покинути місто.

161

У вид. 1934 р.: «перехідки».

162

Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 176).

Втаємничена частково в нашу справу (після бурного конфлікту з Андрієм) Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозрінь, виконувала обов’язок зв’язкового між нами і штабом Холодного Яру. Було рішено, що, коли покинемо Кам’янку, будемо держати зв’язок з своїми людьми там через неї.

Кам’янка готовилася до приняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань [163] для установ. Із намічених будинків [164] господарів просто викинули, залишивши потрібні меблі.

163

У вид. 1934 р.: «через підготовку помешкань».

164

У вид. 1934 р.: «з потрібних будинків».

Приїхав уповноважнений ЧК, який став налагоджувати аґентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці, які, звичайно, «з охотою» на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноважненого «характеристики» службовців міліції, в тому числі і його. В день, коли ми очікували вже приїзду влади, Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх ґранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоби хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене і Оробка до кабінету.