Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотчиками, коли розведемо всіх з манастиря по селянах.
Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п’ятнадцять. Так ти завтра увечері увійдеш до Кам’янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і ґранати. Шаблі залишите. Коли б в Кам’янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покликайтеся на Лещенка.
Він призначить тебе своїм помішником. Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами. Як помішник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей – а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців.
Зв’яжешся з Телепином, де начальником міліції Калиниченко [118] – наша людина.
Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам’янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі, у Бондаренка в коморі, є ціла скринька різних документів існувавших колись на світі «товаришів» – вибереш, які підійдуть. Що будете робити дальше в Кам’янці – покаже час. а поки що сповнюйте «поліційні» обов’язки якнайкраще і тісніше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з зимною кров’ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.
118
У вид. 1934 і 1935 рр.: «Іван Голота» (пор. на стор. 12, 216).
Андрій почухав бриту голову.
– От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуєм… Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посажу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз. Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло…» Отаман ніжно обняв стару за плечі.
– Ну, мамуню, тепер слово за вами…
– Зараз-зараз, дітки… Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде? Загинув вже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу…
Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше… Ви розумніші від мене старого… На те я вас бідував – а вчив… Робіть як знаєте – аби добре було, бо на вас всі села надію покладають…» Встав і, сходивши до комори, поставив на стіл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву.
До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтеліґентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Батьку, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– А чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– А скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з мамою «Кобзаря» начиталася… Ану, дочко, вжар нам що-небудь з «Кобзаря»!
– Ну то «Холодний Яр», добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила:
…І в день радості над вамирозпадеться кара,і повіє новий огоньз Холодного Яра! —cлухачі улаштували їй правдиву овацію.
Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників. У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».
При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.
Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквоюдомовиною» – отут, в кількох кілометрах, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладований максім, щоби вечірки несподівано не заскочили коцурівці.
Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентної дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.
На другий день по повороті до манастиря Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до евакуації Мотриного манастиря.
В наступні дні військове майно було вивезене, й уся залога – на радість ігумені й на смуток декому з черниць – покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежею мирно ховалися обрізи, револьвери, ґранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями – досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.
Та у Медведівці на ярмарку по-старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл, холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, кольта й парабеллюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького мавзера й сімдесять набоїв.
Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Із-за Чигирина стала іноді доноситися гарматня [119] стрілянина. «Товариші» мацали Чигирин з боку степу.
119
Так у всіх прижитт. вид.