Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр…
Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, які б’ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз’їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. Назустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір’я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин.
Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, – покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв? Звідки, нарешті, довідалася, що єдиний шлях для відступу – це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина? По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їй наздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш… Наших кіннотчиків – хоч би і встигли зібратися – було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села…
Над Чучупаковою хатою в’ється дим – догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечутному крикові – чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами… Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі втоплені в обличчі мертвого сина. Безкровні уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово… Звертаюся до неї – але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками… Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене.
– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий. Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
– Прокляті! Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. «Получайте, – кричать, – свого бандита!» А Петро, бідолаха, – на возі, дротом весь обкручений.
«Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці». Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою… А ті сукіни сини нарочито:
«Полюбуйтесь, полюбуйтесь… зараз за селом розстріляєм». Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить:
«Не дам батька!» Та й годі… Старший кацапюга відкинув її ногою та й командує: «Заганяйте всіх досередини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і запалили. Чуть не подусилися [127] від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що восени на Кресельцях в парні обіддя гнув. Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував, як відпускав додому.
127
У всіх прижитт. вид. «душити» упереміж із «дусити».
Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою до поли:
– Фєдька [128] Пєсков! А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад. Питаємо, де був – каже, приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повірили! А чорт! В руках був, і випустили!
Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки дядько Степан – блідий, з страшним розлюченим поглядом. У нього «товариші» забрали останнього коня і знасилували двох дочок, одну підлітка.
128
У вид. 1938 р.: «Федька».
Повертаюся до людей:
– Як знаємо, хто привів – не втече. Але хто їх попередив і вивів з села тою доріжкою?
В похмурих [129] поглядах не було відповіді. У всіх стояло те саме запитання.
Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського богатія [130] Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.
– Пане Залізняк, я знаю, хто це. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав.
129
У вид. 1938 р.: «похмурних».
130
Так у всіх прижитт. вид.
– Але ж звідки ти знаєш, що це він?
– Я чула. До нас на кватиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він казав їм, що дві години будуть стояти – коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям… «Ми, – кажуть, – всю вашу банду в лісі перебили і переловили». А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла [131] з хати і заховалася в клуні за солому. Але чую – заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ты меня, – питає, – звал?» А господар до нього: «Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде». І того, каже, сукіного сина Чучупаку відіб’ють. У нас, каже, село – сама банда: усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. «І кулемети, – каже, – вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях – чути – дзвонять. Як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжкою через городи нагору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте та уважайте, щоб на вас з Медведівки або Зам’ятниці не напали…»
131
Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 60, 89, 135 тощо).
Стискаю схвильованій дівчині руку.
– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.
– Я не скажу.
Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана, [132] даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни.
132
Згинув восени 1920 р. в бою під Черкасами.
Розуміючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив, потішаю її, що ще не все пропало. Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і, взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір’я на леваду. Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:
– Батька большевики забрали… розстріляють. З болем притискаю її до грудей.
– Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють… Ми вночі відіб’єм.
Вся стрепенувшися, впивається мені в очі заяснівшим поглядом.