Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
– Де ж Левко?
– Андрієчку, голубчику, не сердься… Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв мистецьки [92] вишиту сорочку.
– Так ти той… була б уже разом і підштанці пошила. Дівчина зачервонілася:
– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував…
– Може, ще поцілувати?
– На біса ти мені здався, такий татарин! З лавки зіскочила вертлява дзиґа-дівчина:
92
У вид. 1934 і 1935 рр.: «по-мистецьки».
– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі…
– Сядь, козо дика! Підожди, Юрку, я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі…
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин:
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі, верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір’я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад – заїду за медком…
– Бач який! За медком! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба…
Це дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояк… В Криму в 1854 році воював, на Балканах був… От як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину – заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки… Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв…
В селі на вулиці [93] – рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах – примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
– Андрію! «Забіліли сніжки»!
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «Сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором, затягує:
93
У вид. 1938 р.: «на вулицях».
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали тріо «Степову могилу». Та виконання тут було вже дійсно артистичне. Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, та й парубок теж.
– Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі панського убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось, кориснішого.
Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів.
З-під стріхи чорніють сліди пожару.
– От і отаманова резиденція. Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить, – тоді накрию.
На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.
Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав, Андрій представляє мене останнім:
– Це мій побратим – Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного Лісу, це наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це отаман Білого Яру, з-над Дніпра, Мамай, це пан сотник ґенерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, це отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, липовий комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий – на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сів за стіл.
– Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губЧК, і з’їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі…
– Андрію, – звернувся до нього Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:
– От так собі… звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія… Приїжджає до нас у село два верхівці – шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии, товарищу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «политпросвет» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав – може, яка засідка. Жінка молода в плач… але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці. Приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою люїсів зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з кольта добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан люїса на плече – заходимо до залі. [94]
Орхестра нам зараз марш [95] врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товарищ Богдан, товарищ Богдан», «как бы там насчет объединения обоих дивизий» і т. д. Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищи! Зараз місцевий хор виконає
94
У вид. 1934 і 1935 рр.: «в середину».
95
У вид. 1938 р.: «марша».