Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
– Давно приїхали?
– Не більш години тому – я коня гнав що духу мав…
– Скільки їх?
– Чоловіка п’ятнадцять з одним люїсом. Чорнота немилосердно глянув на коменданта:
– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити.
Ми сіли на своїх вже осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:
– Соловій! Андрійченко! Отамасі – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!
Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметчиків:
– Левадний, дай Гуцулякові люїса – віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків люїса, притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.
– Василенко! – крикнув Чорнота до одного із старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.
Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр [81] по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків – може, селянин зле полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяв з собою.
До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.
Переїжджаєм декілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
81
У журн. вид. 1933 р.: «кільометер» (пор. «термометр» стор. 23).
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемета, і, поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин. Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка ґраната, і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла.
Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.
Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися під ліс, [82] рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків люїс. Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули вбік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.
Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.
В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.
82
У вид. 1934 і 1935 рр.: «попід ліс».
– А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив. Здоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі, і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.
Коли догнали, став з піднесеними догори руками:
– Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– З Жаботина.
– Яка частина?
– 12-а кінна бриґада, окрема.
– Скільки шабель?
– На конях чоловік двісті та чоловік сто так, різних.
– Чого прийшли сюди?
– З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом. Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
– Товариші! Візьміть мене…
– Хай тебе Бог візьме…
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову. Мені стало неприємно, і це не сховалося від Андрія.
– Чого скривився?
– Знаєш, якось неприємно, коли піддається…
– Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як будеш мати попастися в руки – залишай останню кулю для себе.
Погоню припинили. П’ять чоловік і два коні без верхівців утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного люїса, восьмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений ґранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, ґранату Новіцкого. Та один із селян, що служив колись в ґранатерах і був до ґранат призвичаєний, вхопив її і викинув за вікно, [83] де вона й вибухнула. З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори…
83
У вид. 1934 і 1935 рр.: «назад за вікно».
До манастиря ми повернулися [84] ввечері.
З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що вночі хтось пустив паніку, ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів», і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.
Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами – «кунаками». Через декілька днів хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська ЧК розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб усі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що буде трохи заголосне.
84
У вид. 1938 р. тут і далі подекуди замість «повертати(ся)» – «вертати(ся)», так само замість «повернути(ся)» – «вернути(ся)».
– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків – як собак на ярмарку.
Якось в суботу верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.
– Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами. На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.
– Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали: