Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
У вікні будинку зліва – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима, справа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина в одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то, не дивлячись [30] на те що хворий, нехотячи задивишся і на чорні, і на сірі. І лише виїхавши з під їх «обстрілу», помічаю, що окрім дороги, по якій пішов кінь, вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з
30
У вид. 1934 і 1935 рр. «дивлячись» упереміж із «дивлючись». Так само «возячи» й «возючи».
Повертаю коня і під’їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять… З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака – то боса по льоду побігла би…
– Чого ви кричите! Це не наш козак, дороги до манастиря питає.
– А ви хіба всіх своїх знаєте?
– Авжеж знаю. Їздять коло нас…
– Мабуть, і погрітися заїжджають…
– Чому б не заїжджали! Один тільки є такий… нахмурений. Дівчат не любить… Чорнота називається – аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б’є.
Прощаюся і їду по дорозі наліво.
– Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! – кричить вже з подвір’я «бісової віри дитина». Хвороба [31] починає нагадувати про себе: то горяче стає, то морозить. Дорога в’ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору.
За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник. Чи не отаман часом?
31
У вид. 1938 р.: «хороба» (пор. на стор. 23, 26, 29 тощо).
– Слава Україні! – підноситься він на тачанці. – Ви до манастиря?
– Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.
– Це діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська, не зашкодить. Я Іван Компанієць – сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у манастирі.
– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж у селі, та там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту; тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два – діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі – як намальовані – брови, палкі чорні очі – ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
Наліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги – і в’їжджаю через проріз у валі, потім через браму у монастирський двір. Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, рішив, що нема рації, і вернувся до свого заняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.
– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там, у коморі, він.
Під’їжджаю до комори, на порозі якої з’являється типічна офіцерська постать з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало.)
Виявляється, що це і є господар. Представляюся йому і кажу, в чому справа.
– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина років дванадцяти в чорному жупанчику. Господар його затримує:
– Тебе мені і треба, Івасю… Ви з Петром ще в тій самій келії?
– Еге ж!
– Тепло у вас?
– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
– Ну то виносьтеся звідти. Одно [32] ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.
32
Так у всіх прижитт. вид.
– А ви мені пістоля обіцяли подарувати!
– Добре… Це у нас пара хлопчиків є, – звернувся до мене господар. – Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк – козакувати хочуть…
Через півгодини я лежав в теплій постелі і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось [33] трав.
– З Божою поміччю виздоровієте скоро.
33
У всіх прижитт. вид. «якихось» упереміж із «якихсь» (пор. також «чиїхсь»).
– Чи не тиф, бабусю?
– Борони Боже. От така собі пропасниця… По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю… Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З меблів було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні ґранати Мільса. По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з медвежими плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракуловій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дівчат».