Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

Горліс-Горський Юрій Юрійович

– Підем, Юрку, пройдемося [60] по валах, а то у мене вже голова зачучмаріла – від другої години вночі читаю. Дивлюся на книжку – «Критика чистого розуму» Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір… Окремою скертою лежать новенькі томи творів Маркса і Енґельса, Ляссаля, Лєніна, різна большевицька політично-економічна література.

– Де це ти набрав?

– Це – з большевицького аґітаційного потягу, а це – колишнє панське добро – по селах за набої наміняв.

60

У вид. 1934 і 1935 рр.: «пройдемся».

Вийшли на двір. Коло трапезної стоїть висока суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.

– Цього світ не бачив! Щоб у святу обитель, між Божі храми, коней заводити! – гордо звертається ігуменя до своїх «ад’ютантів» по-московському. Чорнота ввічливо підняв шапку:

– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що… Давно я тобі збирався сказати… Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це річ твоя, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам’янку. Там є «истинно русские люди» – з ними тобі буде веселіше…

Переходимо через господарське подвір’я, через невисокий внутрішний [61] вал і видрапуємося на високий зовнішний вал, порослий лісом. За валом в лісі густо стоять височенні могили, деякі одного росту з деревами.

– Думаєш, це ченці лежать «мирно упокоївшіся»? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки все в боротьбі загинувші. Може, і з моїх прадідів хто лежить, бо наш рід, та й майже півстаниці, на Кубань із Чигиринщини попали при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля…

61

У всіх прижитт. вид. «внутрішній» упереміж із «внутрішний».

– Підем, Андрію, обійдемо валом кругом манастиря.

– Що, так вже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п’ять кілометрів ходу. Підем в цей бік, понад ярами. Подобається мені тут… дика краса!

З зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним йшов рів, що змілів вже від часу. Трохи дальше вал круто повернув [62] у ліс, роблячи підкову, в середині якої були сліди ще якихсь земляних споруд.

– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій. – Отам, видно, гармати стояли, отам сліди великих печей з котлами, в яких гріли смолу і окріп «гостям голови мити» під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати…

62

У вид. 1934 і 1935 рр.: «звернув».

Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Місцевість дальше робить химерні хвилі і оточує манастир глибокими прірвами. Між головним валом і манастирем був ще один вал, і де-не-де було видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір’я. Дальше вал робить крутий поворот направо, а по яру між цими двома виступами валів виходить на гору дорога, що її я бачив, [63] коли під’їжджав до манастиря. В куті під валами стара, вже не вживана тепер криниця. Чорнота звертає на неї мою увагу:

63

У вид. 1934 і 1935 рр.: «яку я бачив».

– Її зовуть хто козацькою, хто гайдамацькою. Від неї залежала доля манастиря в випадку облоги. На горі води нема – є тільки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе і з обох боків обстрілюють підхід до неї ззовні. А з манастиря був до неї підземний хідник. Попід усім валом теж іде хідник, який має підземні виходи і до центру манастиря, і до ліса. [64]

Ми йшли вже понад прірвою по другому виступі.

64

У всіх прижитт. вид. у родовому відмінку «лісу» упереміж із «ліса».

– Отам, в корчах, замаскований вхід у підземелля, до лябіринту печер, які досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна виложена дубами печера має два виходи у слідуючі, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерти в темноті і не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуєм.

З тамтого боку манастиря від валу пішов у ліс ще якийсь вал, але яку він ролю грав – не розберу. Хіба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремі укріплення. В лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, у свій час мали значення. Такі ж укріплення і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чоті, і в Суботівськім лісі; недалеко Суботова, в лісі, Вовчий Шпиль, на якому ще досі стоїть козацький Вежний дуб, з якого видно аж на Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина – Медведівський манастир; вище – укріплений Онуфріївський манастир, що стоїть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору – Мошенський манастир, теж фортеця на багнах, до якого треба добиратися вузькою Вовчою гаткою. Скільки праці тут положено! Наші діди не так турбувалися про захист краю, як тепер…

Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на півкілометра вниз.

Порослий лісом яр виходить із-за манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад. Питаю Андрія, що це таке.

– Шістьдесять гектарів монастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці «божі коровки» тепер і доглянути не можуть.

– Андрію, ти на похороні Компанійця споминав про якусь лєґенду, зв’язану з цим яром…

Він задумливо подивився вниз.

Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. На той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається лєґенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в христіянську [65] віру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою лєґендою, Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі ґалєри свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що передягнулася [66] в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку ґалєру, яка пливала скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі ґалєри, одягнений в дорогі шати турецького паші, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши ґалєру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши її судна, наближаються до замку, і важкий біль охопив [67] її серце.

65

Так у всіх прижитт. вид.

66

У всіх прижитт. вид. «передягатися» упереміж із «переодягатися».

67

У вид. 1938 р.: «обхопив».

– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на ґалєрі.

Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка. Аж коли залога ґалєри стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою, зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, – три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту ґалєру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею. Лєґенда як лєґенда… Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки дев’ять-десять шість років, пам’ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали з «варяг у греки», витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю лєґенду вперто обстоюють старі люди з довколишних сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена ґалєра. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли, докопалися були до неї. Що лежить вона догори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає манастир Мотриним, в той час як він в дійсности є манастирем Св. Тройці, я не зустрічав. [68]

68

Пізніше цю лєґенду я сам чув декілька разів від селян з незначними варіянтами.