Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

Горліс-Горський Юрій Юрійович

Деякий час ми оба сиділи мовчки, втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість – святі місця для українця. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, родилася Хмелівщина… Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному…

Ігумен його, Мельхіседек, гаряче [69] помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім’я Волі. Поневолення з царської ласки селянства тут було найкоротше з усієї України, і чигиринський «малорос» не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоби скинути ярмо.

69

У вид. 1934 і 1935 рр.: «горячо».

Яких два десятки літ назад селянин тут подавав уночі свій вільний голос на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, давав клятву не зрадити і додержати таємниці. Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета.

Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:

– Сідай. Це Левадний вправляється – мабуть, з люїса ворони б’є в лісі. Цікавий тип… Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці. Для нього кулемет – все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх кольтів і максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім велитенська… [70] Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів. Любить хлопець Україну, повірив у «червону правду» і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета… Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить. Поставив кулемета в кут і підходить до столу:

70

Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 38, 70).

– Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди потрібно. Можете мене застрілити – це ваше право, – але, коли хочете, я і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, в вашому розпорядженні.

Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього у своїх людей цілі арсенали зброї, яку з своїми хлопцями захоплював [71] у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, достанем ще. Але ти полюбуйся, яка упертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, так він зняв з нього кожух, спилував радіятор, спилував де можна залізо, щоб тільки не ушкодити [72] механізму і люфи, а не зміняв на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у другого дві разом.

71

У вид. 1934 і 1935 рр.: «позахоплював».

72

У вид. 1934 і 1935 рр.: «пошкодити».

Він сам з хуторів, а в Суботові має багато родичів і взагалі суботівці його люблять. Якось отаман каже йому: «Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре – агітнув би людей проти Коцура». А Левадний: «Я, отамане, як треба буде для добра України, увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета вистріляю, а агітувати хай [73] хто інший йде. Не вмію». І завжди він спокійний, зрівноважений. Ніколи нікого не образить. Та… Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап’ється самогону і задирається з усіма. «Ви, – каже, – хохлы необразованные! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!» Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п’яний підскочив і почав… «Ти, – каже, – що народ у заблуждение вводиш, крамолы всякої навчаєш?! Богдашка Хмельницкий верноподданный белого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!» Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча свого люїса і висадив в нього цілий диск набоїв.

73

У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі: «най».

Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому люїса і став спокійно чекати [74] вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла-погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.

Чи багато з-поміж українців так реаґує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

74

У вид. 1938 р.: «ждати».

Шістьдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе, і не спішили їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська – була задоволена, що вони не відновлюють [75] боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви [76] кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а коли б кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів, то, повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами в решеті б у них танцювала!

75

У вид. 1938 р.: «відновляють».

76

У всіх прижитт. вид. «ледве» упереміж із «ледви».

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свойому [77] бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво – «воріженьками», що [78] мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбивати їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо [79] наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою.

77

У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі подекуди: «свому».

78

У вид. 1934 і 1935 рр.: «які».

79

У вид. 1934 р.: «заставимо».

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе, і соромно їм ніколи не стане, бо б’ють вони нас не для розваги, а тому що їм потрібні багацтва нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи… Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Лєніна про тактику боротьби і організацію влади? Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б’ють без сентиментів. Але, знаєш, це добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не переживав того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола в хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу, – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. Уяви собі, що було би з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина? От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і холодноярські села [80] через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська – і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?

80

У вид. 1934 і 1935 рр.: «6–7 найближчих сіл».

Коли б ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці мали би право сказати: «Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м’ясо».

Андрій говорив би ще, певно, довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.

– Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе…

Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.

У дворі по-діловому, без криків і метушні, йшла збірка. Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями. Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:

– Андрію, большевики в Лубенських хуторах!

– Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?

– Ось іде селянин, що прискакав верхи…

До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.

– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.

– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.