Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
– Негоже, Андрію, покійника так величати… Моя заувага [41] трохи охолоджує його.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишних [42] сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні – вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!
На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, м’який [43] валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до
41
У вид. 1934 і 1935 рр.: «увага».
42
У всіх прижитт. вид. «довколишній» упереміж із «довколишний».
43
У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі: «м(’)ягкий».
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то значить, що добрий чоловік. [44]
Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що, як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалєрії під командою князів хана Нахічеванського та Султан-Гірея і оба хапнули магометанської воєнної етики.
З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим Абреком, купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
44
У вид. 1934 і 1935 рр.: «то це значить, що він добрий чоловік».
Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини». Чорнота це зауважує.
– Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти…
Петро Чучупак, студент або випускник Київської консерваторії (1910-і рр.).
Василь Чучупак, прапорщик російської армії (1916–1918). Копії люб'язно надав Роман Боровик.
Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця. Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають [45] дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось гаряче [46] обсуджують. Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром – начальником штабу – і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своєю рушницею. З ними високий дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це старий Чучупака – отаманів батько. Чорнота представляє мене. Отаман звертається до нього:
45
У вид. 1934 р.: «перебільшують».
46
У вид. 1934 і 1935 рр.: «горяче».
– Андрію! Тебе іноді слухають скоріше, як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом… Настрій у всіх такий, щоб, поховавши Компанійця, йти наступати на Чигирин. Це неможливо… Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися нелегко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить в простій дубовій труні. Очі відкриті і, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся. А все-таки він і мертвий був чудово гарний.
«Вернуся післязавтра…» – мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.
Щонайменш п’ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата – окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміло, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку:
– Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону… Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – це річ звичайна. Не так зворушує…
Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них – тепер вже велетенськими – деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в манастир, і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув [47] він і, коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко реліґійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам’ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв’язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини…
47
У вид. 1934 р.: «зідхнув».
Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та [48] грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги. За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
Синьо-жовтий прапор полку гайдамаків Холодного Яру. Копію люб'язно надав Михайло Ковальчук.
Оригінал зберігається в ЦМЗС Росії.
Малюнок чорного прапора Холодного Яру з журнального видання («Рік в Холодному Яру», лютий 1933 р.).
48
У вид. 1934 р.: «але».
Уривок із зведення розвідки тилу військ Київської області ЗСПР про повстанців південного сходу Київщини (кінець 1919 р.). Знайдено Михайлом Ковальчуком.
Оригінал зберігається в ЦДВА Росії.
«Як умру, то поховайте…» – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною по ярах: