Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
– Отут в 1918 році шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталіон [85] німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.
– А де ті хлопці тепер?
– Рак – це був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів – і в ліс. За Центральної ради жив лєґально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки
85
У всіх прижитт. вид. «баталіон» упереміж із «батальон».
86
У всіх прижитт. вид. «скринька» упереміж із «скринка».
По кількох кілометрах дорога розходиться. [87] Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.
– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, нема в світі другого.
Під’їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять ориґінальний стовп. До чола верхнього [88] черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.
87
У вид. 1934 р.: «…по чотирьох кілометрах дорога розходиться. Вправо відходить дорога на Грушківку».
88
У всіх прижитт. вид. «верхній» упереміж із «верхний».
– Оцих сім верхних, біліших – це штаб ударної групи бобринської ЧК на чолі з уповноважненим Станайтісом, латишом, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
– Де вони їх набрали?!
– Чи мало їх тут по лісах валяється?! Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак по-людськи подумаєш – жаль людей… Але що зробиш… Слово «боротьба» і слово «жаль» – взаємно виключають одно друге… І ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не погодують…
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючися в яри, то підіймаючись. Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.
– Оце тобі Холодний Яр…
Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно, налякані свистом.
Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значення, та мимо того є якимсь символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:
У яр колись сходилися,Мов із хреста зняті,Батько з сином і брат з братом,Радилися одностайно статиНа ворога лукавого…Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої [89] сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і табличка «Володіння Холодного Яру»… Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка не знає жалю…
89
У вид. 1934 р.: «кривавої».
Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з’їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу, і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнутий ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кілька-десять літ тому якийсь старий козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого пожичив [90] на ніч пилку і сокиру. В яру поганенький струмочок і озерка – а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш.
90
Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 94).
Взагалі в яру літом холод, хоч наверху і спека.
З’їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори – продовження села Мельників. Коло одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці. Під образами на лавці стоїть дві анґлійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні ґранати.
Побачивши нас, бабуся сплеснула руками:
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, як воно живеться. Бабуся зітхає. [91]
– От так… Помочі мені нема ніякої, сама, стара… Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би…
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюєм, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
91
У всіх виданнях, окрім журн. вид. 1933–1934 рр., тут і далі: «зідхати», «зідхнути».
– Коли б Господь дав скоріше! Андрієчку, може, вам зсмажити чогось, може, їсти хочете?
– Дякуємо. Ми на хвилинку – їдемо дальше.
Побалакавши трохи, сідаємо на коней. Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин:
– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареників макітру наварила – поможітьно змолоти!
Андрій стримав коня:
– Зайдем… добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
– Не дивись, брате, – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив’яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина:
– Андрію, зайди-но на хвилинку!
– Тебе не бачив?
– Та ні… Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
– Що йому таке? Зайдем.
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.