Хто ти?
Шрифт:
Розвідник замикає себе, як людину, в серці. До кінця війни. Він стає таким, як потрібно. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…
Таким, як потрібно. Вона розуміє. Вона не повинна діяти зопалу. А так, як велять обставини. І використовувати їх.
А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:
— Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-м-м!
Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…
Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатурально голосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.
Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.
Оленка дивувалася, для чого він це робить.
Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:
— Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя… А оце — польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…
Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:
— А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?
Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.
— Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті — совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…
— Хайль фюрер, — бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.
Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:
— Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?
— Легенду? — здивувався Альберт.
Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?
— Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно — квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… — Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: — Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? — раптом звернувся обер до Оленки.
Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:
— Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.
— Чому? — нахмурився Генріх.
— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ — безсмертний…
— Оленко, як ти можеш? — скрикнула Олена Антонівна. — Ви її пробачте, Генріх…
— Що ви, що ви, фрау Єлена, — оскалився в посмішці Генріх. — Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ — народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…
Серце Оленки розривало груди, але вона спокійно запитала:
— Далеко, гер офіцер?
— О ні, недалеко. Вниз по Дніпру. Кілька годин. Це буде чудово!
Тихо. Тихо, серце. Це й буде її прямий шлях. Побачимо, гер офіцер, хто кого закінчить, ви — легенду чи легенда — вас?
— Я їду, гер офіцер, — кокетливо сказала вона.
ЖИВА ЛЕГЕНДА
Як все дивно, неймовірно, незрозуміло. Все ніби в сні. Але скільки не щипай себе за руку — сон не кінчається.
Миготять в пітьмі дерева. В небі дрижать зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?
Поряд з нею — ворог. Випещений аристократ Генріх. Він ввічливий, стриманий. Він не хоче ґвалтувати її, як інші німецькі офіцери. О ні… Недаремно він вчився в університеті, має звання доктора права. Права! Він схиляється до плеча своєї супутниці, захоплено говорить добірною українською мовою:
— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така виросла на оцій дикунській землі… серед смороду і безкультур’я… Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас в Німеччину. Ви будете моєю дружиною. Не коханкою, ні! Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, ви думаєте про расову теорію? Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів — повірте мені. Я не такий дурень, щоб вірити базіканням наших теоретиків. Але для бидла потрібні рямця. Хай творять такі рямця, а ми — над ними! Я відверто визнаю — ви достойні звання дочки Німеччини…
Оленка слухала солодке, цинічне бурмотіння офіцера, стримувалась, щоб не видати себе. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував її руку.
— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Ха-ха! Гер бог не дуже старався. Нам доведеться його поправляти. Ви вивчали історію? Правда, вона у вас була тенденційною, червоною, але все-таки якісь натяки на істину були. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів. Хаос! Ми закінчимо це. Ми відкриємо нову еру! Ми — ділові люди. Недопустимо витрачати енергію на безупинні революції і придушення революцій!
Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на обера скоса.
— Що ж саме ви хочете зробити? Яку соціальну реформу, щоб вона задовольнила всіх?..
— Всіх? — усміхнувся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в організмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, рогові, шкіряні — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Єлена? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, розуміється. В нас теж є безліч кретинів! Буде серце — кровоносна система — чехи, українці, росіяни, всі слов’яни… Буде груба робоча сила… негри, наприклад, індуси, монголи всякі… Їх можна чудово використовувати для експериментів… наукових. Не жаль! Вам не подобається такий погляд? Я бачу. Ви виховані на фальшивих ідеях загального альтруїзму. Це блеф! Наївна казочка, в яку не вірили навіть її творці — комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати для всіх ні матеріальних багатств, ні копалин, ні енергії. Отже, розумний розподіл. Основа розподілу — сила. Іншої основи — нема. Безсилі хай зникають… або підкоряться. Наступає епоха тверезого розрахунку. Легенда — в минулому. З легендою треба покінчити. До речі, ми з вами якраз для цього їдемо… для чарівного експерименту з області фольклору… ха-ха! ліквідація легенди…