Хто ти?
Шрифт:
— Вилизуй, дівко, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!
— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидко навчилася!
Які ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зерна зав’язався ваш плід? Чом не викинула вас мати на кропиву, на будяк, на блекоту?
Вогнем палить обурення Марію, але вона терпить, мовчить. Навіть усміхається їм, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож, — іржуть поліцаї. — Ха-ха-ха! Звикнеш!
Мила підлогу Марія, плакала невидимими сльозами, а над нею гриміло:
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти… не ображайся на них, Марусько… Свинота…
— А ти не такий? — похмуро одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитись в масляні очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір. — Я не такий. Ти тримайся мене, не пропадеш… Час такий — знаєш? Я честь честю, за жінку візьму тебе…
— Не спіши… подивимось, — опустивши голову, казала Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю…
Тільки дома давала волю почуттям дівчина, ридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, гладила доньці голову сухими долонями. Мовчала, не казала ні слова. Що можна було сказати, чим втішити?
Марія схилялася над непорушним бійцем, вдивлялася з надією на худе обличчя, шепотіла:
— Тільки заради тебе, мій друже… Тільки заради тебе…
НЕМИНУЧІСТЬ
Минула зима. Почало капати з стріх.
По полю ходили ворони, видовбували їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.
Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.
Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси юнаки. Інколи вибухали по селах постріли. Загоралися комендатури.
І тоді в районі, на площі, зачорніли шибениці. Вітер розгойдував у повітрі трупи покараних. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву… як не можна втримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський…
Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалека, зі сходу, відгуки кривавих, напружених боїв. Значить, є сила… не вся земля рідна скорилася ворогу… б’ється серце коханого краю…
В один з вечорів заворушився поранений боєць. Підвівся в постелі. Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. У вікні сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затримала подих. Ждала.
Він поглянув на вікно. На неї. Прошелестіло тихе запитання:
— Де я?
— У друзів, — відповіла Марія.
— У друзів, — повторив боєць. — У братів… У Новому Світі?
Марія не зрозуміла. Похитала головою.
— Це село Руднівка. На Лівобережжі Дніпра…
— Руднівка… А… Знаю…
Свідомість його ще борсалася в тенетах слабості, насилу виходила в світ реального. Він заплющив очі. Пригадував. Руднівка. Південніше Зеленьок. Як він сюди потрапив? Коли? Бій… Розстріл… Дивне видіння… Новий Світ… А тепер — знову повернення. Знову біль і бій… любов і мука… Хто вона — ця прекрасна дівчина? Звідки вона?
— Як звати вас?
— Марія…
— А я Микола… Як я потрапив до вас?
— Осінньої ночі… Ви приповзли до нашого ґанку… Без тями.
— Згадую… Страшна ніч була… Скільки ж днів я у вас?
— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців… Вже весна…
— Весна! — вражено шепоче Микола. Заплющує знесилено очі. Його тонка, висхла рука лягає на руку Марії, вдячно гладить її. Марія мовчить, причаїлася. Хай продовжиться ця мить… Хай вічно так солодко щемить серце! Вона досягла свого, вирвала здобич з лабетів жахливої смерті…
І полетіли тривожні дні. Короткі ночі.
Микола ходив по хаті. Тренував руки, ноги. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував.
Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами навколо хати. Шепотіла доньці:
— Боюсь я чогось. Віщує серце лихо. Помітять, заберуть і тебе, і його…
І лихо прийшло.
Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, люто виговорював їй:
— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Все думаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?
— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!
Минуло два дні. Марія терзалась мукою невимовною, не знала, як діяти, що сказати Миколі…
Пізнього вечора Микола лежав в напівдрімоті. Марія і мати спали на печі.
В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала — прийшло невблаганне.
Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне дихання. Вона відступила через поріг, метнулася до столу.
Сидір вступив до хати, гримнув:
— Чому темно? Хіба так… гостя зустрічають?
Марія слабіючими руками чиркала біля столу, засвічувала каганець. Сидір підступив до столу, дмухнув.
— А втім… в темряві краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше…
— Що ти хочеш? — скрикнула пошепки Марія. — Не займай мене!
— Е, ні, голубонько, — захрипів поліцай. — Номер не пройде! Ти у мене не викрутишся. Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер… дзуськи…
Він схопив її за перса, стиснув жилавою рукою. Вона скрикнула, вдарила його по щоці.