Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

Плив час. Микола побачив вершину гори. Хмари залишались внизу під ногами. А тут сяяло сонце. Воно усміхалось Миколі.

Він хутко вибрався до вершини… і побачив батька. Яке дивне в нього обличчя. Чому воно так міниться? О, це вже не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме… Чому в батька так багато облич? Що це значить?

— Ти не дожив! Ти не доніс свого тягаря! — почувся суворий голос. — Повертайся в життя! Повертайся до дії!..

Микола протер очі. Що він каже? Куди повертатись?

Постать батька була зігнута під страхітливим тягарем. Здавалося, то був тягар всього світу.

Тіло налилося кров’ю… м’язи напружилися в нелюдській напрузі, майже оголені від шкіри. Очі — вогняні, палаючі, пронизливі, сповнені болю і муки, глянули в серце Миколи. Усміхнулись підбадьорливо. Скеля на плечах батька захиталась. Він простягнув до сина скривавлені, натруджені руки. Микола, скрикнувши, метнувся до нього…

Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря сповнило груди.

Микола впав. Знову підвівся на руках, подивився навколо. Нема гори, нема батька. Є ніч. Є могила, з якої він виповз нелюдським зусиллям. Невже не вбили його вороги? Невже не сниться йому це все?..

Предковічна жага життьова несе його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра кличе до себе. Микола, звиваючись ящіркою, скочується яругами вниз, до ріки, Він не бачить нікого, не чує. Жити, жити! Він ще не доробив свого, не створив! Він не може вмерти!

В грудях клекоче кров. Запеклися чорною піною губи. Та якась незнана сила вливається в тіло Миколи, рухає його руками і ногами. Недалеко хлюпає хвиля Дніпра. Микола вповз в течію ріки, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи притишив палючу спрагу.

Наткнувся руками на уламок дошки. Не думаючи, учепився за неї, відштовхнувся від берега. Поплив.

На схід, на схід. До своїх. Туди, де сходить сонце. Туди, де Оленка, де рідні, де свої. Там можна і вмерти. Там можна і спочити…

Одежа, чоботи намокли, тягнуть вниз. Руки слабнуть. Ні, ні, не можна… Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть… Терпи!

Чорніє щось попереду. Берег. Під ногами дно. Пісок.

Микола, захлинаючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки.

І знову химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Як приємно! Як хороше! Хто це?

Біля нього стояла постать. В білому вбранні. Це був високий юнак. Він усміхався ясно і дружньо. В очах проглядали мужність, чистота, сила, любов. Він був як всі люди. Тільки щось внутрішнє, глибинне відрізняло його від інших. Це глибинне переливалося в погляді вогнем.

Він підступив до Миколи, схилився над ним, сказав:

— А ти молодець. Правда, навіть сам не гадав, що здійсниш подвиг?

— Який подвиг? — прошепотів Микола.

— Перемога над смертю — це найбільший подвиг.

Микола вражено запитав:

— Хто ж ти? Звідки прийшов до мене?

— Хто я? Невже не розумієш? Твоє вище «Я».

Микола заплющив очі. Знову розплющив. Постать не зникала. Зірки тремтіли навколо неї в небі, творили дивний ореол. Микола похитав головою.

— Вище «Я»? — перепитав він. — Це щось містичне. Люди сміються над такими уявленнями…

— Даремно сміються, — сказав невідомий. — І сміються не всі… Невже тобі важко зрозуміти. Вище «Я» — це ідеальна людина. В кожному зберігаються невичерпні потенції, справжня Безмежність. Це і є вище «Я». Тільки воно не в кожного

проявляється. Воно в багатьох спить. Як непроросле зерно. І лише в час грізної небезпеки, в час натхнення вище «Я» прокидається. А якщо людина присвячує себе служінню іншим людям, майбутньому, якщо вона забуває про себе, тоді вище «Я» повністю прокидається, чатує і вдень і вночі. Тоді воно невіддільне від свого носія… Та ти знаєш таких людей! Перед ними схиляється людство! Не будемо називати імена…

— Не будемо, — згодився Микола, дивуючись, що він звично сприймає дивне видіння. — Але як же я?

— Що ти?

— Я не герой… не мислитель… Чому я побачив тебе? Чому ти раніше не приходив?

— Тому, що ти не проявляв найвищої напруги! Смисл життя відкривається лише в поєднанні зовнішнього і внутрішнього. В ці хвилини ти жив, як ідеальна людина. Ти досяг найвищої напруги фізичних і духовних сил. Ти поєднав їх. Не в ім’я своє! Тіло твоє вже лежало в могилі. Вирвало тебе з могили твоє бажання творити, жити для інших, взяти тягар інших, завершити незавершене! Тому я з’явився до тебе! І віднині ти не забудеш мене… і цього дня…

Микола знову покрутив головою. Думав, що постать зникне. Вище «Я» посміхнулось.

— Не треба. Я не видіння. Не химера. Я — реальність. Згадай легенду про Істину. Її тобі розповів дід Василь…

— Пам’ятаю, — слабо всміхнувся Микола. — Юнак Доброслав… Погоня за Істиною… Покривало… і порожнеча…

— Порожнеча для тих, хто хоче істину здобути для себе, сьогодні. І вічний шлях боротьби для тих, хто знає, що Істина безмежна. Обмежені і боязкі, нікчемні і егоїстичні ніколи не зрозуміють цього. Їм перепинить шлях покривало ілюзії неможливості. Чи можна подолати могилу, вернутися з неї? Раби ілюзії скажуть — не можна. А ти подолав цю запону, розірвав її. Перепони, змуровані тисячоліттями, лише на перший погляд непорушні. Прагни огненно зруйнувати їх — і ти подолаєш чорний мур неможливості! В такі хвилини Я буду супроводжувати тебе. Аби лише ти діяв в ім’я братерства, в ім’я людства…

— Про яке братерство ти говориш? — гірко сказав Микола, втомлено заплющуючи очі. — Рідний край спаплюжений, ворожі ноги топчуть груди Матері, пожежі і кров на планеті, крики і смерть! І я — лише чудом врятувався з могили…

— Чуда нема, — суворо сказав незнайомий. — Є буденне життя, і є подвиг, героїзм. Він не лише в спалаху енергій. Він в радісному проходженні по землі не лише в дні ясності, а найпаче в дні скорботи. Піднімись над сьогоднішнім днем, над ріками крові, пошли стрілу думки в майбутнє. Ти побачиш прекрасний Новий Світ. Він є, він живе, він готовий до народження… Все народжується в муках і стражданнях. Невже не розумієш?..

Миколі ставало легко і ясно. Щось облітало з нього, як луда, біль затихав, слова дивного юнака жаринами лягали до серця.

— Я незабаром залишу тебе. Але ти пам’ятай мене. Я буду поряд. Я буду ждати.

— Де? Коли? — прошепотів Микола.

— В Новому Світі…

— О, як далеко до нього! Чи не казка він, чи не привид втомленого розуму?

— Вір і змагайся. А на прощання я покажу тобі Новий Світ. Ти і твої сучасники будуть жити в ньому. Бо це ж ви своїм стражданням освятили його. І, поринувши знову в пекло битви і страждань, ти не забудь сяйва Нового Світу. Неси його в серці, передавай іншим. А тепер — ходімо… Недалеко. Зовсім поряд. Адже Новий Світ в тобі…