Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

У Оленки череп зривало від страшного болю. Вона відчувала, як її психіку руйнує безупинний потік мерзоти, що лився від ворога. Та мусила терпіти. Хай кощунствує. Хай паплюжить найсвятіше. Розплата не запізниться…

А Генріх базікав хвальковито:

— Ви цікавитесь моїм планом? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів розстріляти. Десяток повісити над могилою. Оце й буде крапкою… на легенді… Як у вас кажуть… дозвольте, згадаю прислів’я. Ага. «Як рукою зняло». Отак і тут. Як рукою зніме. Ха-ха!.. Та ми вже під’їжджаємо. Недалеко

це село. Ліворуч — кручі дніпровські. Я тут вже був. Чудові місця…

Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина офіцера і чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги повзли понад густими кущами терну, шипшини і вишняка сизі тумани, ніби привиди. Пахло полином, тонким духмяним ароматом чебрецю. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.

Раптово розітнувся страшний вибух.

Передня машина розлетілася на шмаття. Високий факел вогню знявся над яругою. Карателі з криком сипонули на землю. Генріх на одну мить закам’янів. Потім рвонув з машини, закричавши:

— Фрейлейн, рятуйтесь! Партизани!..

Оленка прищулилась в машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, не поставиш крапки на легенді, вороже. Легенда жива і безсмертна…

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Перестрілка покотилася в степ, разом з криками і прокляттями. Лише де-не-де стогнали поранені. На дорозі догорали дві грузові машини. В чадному освітленні з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі побачили Оленку. Вона усміхнулась.

— Німецька шлюха! — крикнув хтось. — Ти дивись — влаштувався офіцерик! Возить з собою підстилку!..

Оленка встала. Ноги підгинались. Хай лають. Хай кричать! Свої, свої!..

— Шльопни її! Чого вона усміхається? Зраділа, падлюка?!

Хтось підняв автомат. Гримнув гучний голос:

— Одставить! Сваволі не допущу! Ви хто — солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувались:

— Серце не видержує, товаришу Агроном. Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний дядько. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. З-під суворих брів глянули на Оленку ласкаві очі. Він подав їй руку, підтримав:

— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали блискуче! Спасибі від всього загону…

Партизани завмерли, зачудовано перезиралися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

— Поспішили, орли. Шлюхою назвали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам про операцію «Кінець легенди»…

Дружний гомін був відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, світання розливалося по блідому небу. А Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший. Тепер її обступали дружні обличчя, сяяли суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно плескали по плечах…

Невеликий

загін зібрався на кручі дніпровській. На Лівобережжі загорався край неба. Агроном став над невеликою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букети сну і кульбаби. Оленка відчувала, як сльози підкочуються до її очей. Ось яка вона, легендарна могила…

— Як же можна, — тихо і проникливо сказав Агроном, — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають і мертві. Ось похований тут, в цій могилі, герой. Вороги убили його. Він мертвий, по-їхньому. А по-нашому, він живий! Неможливо убити героя. Образ його вже не належить тілу, яке поховане в землі. Образ його належить народу, який дав йому життя. Народ безсмертний, значить, і герой народу безсмертний. Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі. Не забувайте тих, які лягли в землю в ім’я майбутнього. Тоді і ви ввійдете разом з ними в легендарну ріку безсмертя… Пом’янемо добрим словом, братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка…

Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він сказав? Микола! Так це його могила? Миколо, серце моє! Миколо, доле моя! Ось де ти знайшов свій останній спочинок! Ось як ти зустрічаєш мене!..

На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки…

Мелодія третя

СИЛА ЖИТТЯ

ЗУСТРІЧ НАД МОГИЛОЮ

Падіння припинилося. Темрява потроху розступалася. Блимало неясне світло.

Микола опинився біля підніжжя високої, крутої гори. Вершина її була покрита хмарами. Хмари насідали на гору, тиснули на землю, опускались нижче і нижче — сірі, понурі…

Чийсь голос почав говорити Миколі, що на тій горі його батько тримає страшний тягар. Він тримає його безліч віків. Микола повинен замінити його…

Микола здивувався. Який батько? Він давно помер. Чому на горі? Який тягар?..

Він поглянув угору. Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитись. Навколо дрімучі скелі. Ні душі…

Хмари пливуть, закрили весь виднокіл…

І Микола поліз. Поліз, бо не міг заглушити вогняного голосу в душі, який вимагав, який будив, термосив, штовхав. Дій, дій, не зупиняйся ні на хвилину. Повзи, рухайся, — інакше смерть! Інакше впаде на вершині твій батько, закривавлений і німий, і ти не побачиш його… не виконаєш обов’язку…

Тяжкою була путь. Микола розбивав до крові руки і ноги, чіплявся нігтями за кожну щілинку. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдав очі…

Та Микола не здавався. Сили покидали його. Важко бухала кров у скроні… зелені, червоні, жовті кола пливли перед очима… знесилені руки ковзали по мокрому камінні… та перед ним знову вставав образ батька, що чекав на горі… і він знову поривався вперед…