Хто ти?
Шрифт:
— А чи зможу я — розбитий, розтерзаний…
— Ходімо…
Дивний юнак поклав гарячу руку на обличчя Миколи, і той відчув нестерпний жар…
РУКИ ДРУЗІВ
Які тривожні, які страшні ночі!
Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Та яка вона жахлива!
Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?
Ворогів ще не було. Ворогів ще не бачили. Які вони?
Кожен звук насторожує. Лякає. Тривожить!
Сну нема. Темні вікна.
Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.
За темними вікнами ходять тіні. Виє вітер. Скребуть по шибках дерева.
— Мамо, хтось дряпає в двері…
— Спи, Маріє, то здалося…
— Ні, не здалося, мамо… дряпає… і стогне ніби..
— Та ні… то ввижається…
— Я піду…
— А коли хто лихий… Маріє… я боюся…
— Мамо… Стогне… Може, хто з наших…
Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна.
Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою завертки.
— Хто там?
Тиша. Ніхто не відповідає. Лише шкребеться хтось та чутно приглушене стогнання.
Марія рішуче відчиняє двері. Вийшла на поріг. Придивилась. Злякано зіщулилась. Що це? По землі хтось повзе. Торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:
— Свої… брати…
Марія злякано-тривожно наблизилась, схилилася, роздивилась. Мокра брудна гімнастьорка, обличчя в крові і багнюці. Свій!
— Мамо, — покликала вона.
— Що, Маріє? — пошепки запитала мати з сіней. — Хто там?
Марія не відповіла. Вона мовчки кивнула, підізвала матір. Старенька побачила бійця і вже ні про що не запитувала. Вдвох з дочкою вони понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.
Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кинулася до незвичайного гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розірвала ножем гімнастьорку.
Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів такі рани? Як вижив?
Груди прострелені в кількох місцях. Смертельним розчерком пройшла куля на скроні. Чорна кров закипіла навколо вуст.
— Мамо! Неси йод. Знайди чисте полотно…
Миколо, друже… Ти в руках друзів… видужуй, живи… Ще не всі дороги, стежки сходжені тобою…
Мелодія четверта
НАД ПРІРВОЮ
САВАН СМЕРТІ
Зима покрила землю саваном.
Саваном смерті.
Німо навколо. Німо в серці. Причаїлися люди.
Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази. Грабували.
З’явився в селі староста. Свій. Звичайний. Хто б міг подумати?
І хлопці, чоловіки — теж звичайнісінькі — одягли нарукавники, стали поліцаями. Як могло статися? Як?
Немає вістей зі сходу. Шепчуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Не вірять, що «кінець більшовикам». Не може бути!
Тріщать морози. Метуть сніговії. Земля ніби гнівається на непроханих пришельців, допікає їм незвичною погодою, погрожує.
Прірва в душі. І треба її перейти по тонесенькій нитці надії.
Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць.
В глибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього притулок. Заслали пахучим сіном, постелили пухову ковдру. На день закладали дошками, зверху простирадлом. А вночі відкривали.
Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Промивала рани, перев’язувала.
Та не приходив до пам’яті боєць.
Марив, кидався у забутті.
Обличчя його загострилося, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.
Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивне марення.
— Хто ти, друже? Звідки ти?
Нема відповіді. Важкий подих. Жалібні слова:
— Істина… ось вона… тут, за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах…
Чудні слова бійця тривожили серце Марії, проникали в нього, прив’язували дівчину до себе якимись чарами. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.
— Мамо… Що робити? Чому він не приходить до тями?
— Ой донечко, стільки ран… Треба ждати…
— А що, коли він вмре?
— Не вмре, Маріє… Раз вижив досі — не вмре!
— Дивись, мамо, дивись…
Марія хапає матір за руку, завмирає в надії.
Боєць розплющував очі. Незвичайного зусилля коштувало йому це. Але погляд у нього туманний, відсутній. Він не бачив нікого. Вії знесилено тріпотіли і знову заплющувалися.
Так минали зимові дні. Багато днів.
Марія не могла вже уявити себе окремо від пораненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати… але серце вже знало… боліло…
Як може бути таке? Навіть очей не видно його… не чути ясного слова… Не знати, хто він і що він… Але серце не хоче слухати голосу розуму. Воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті…
Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє» юне рожеве обличчя, на гарні чорні очі, на круті темні брови. Далекі несміливі думки, ніби сполохані пташенята, пробігали тінню над чолом. Вона соромилася їх, проганяла.
Мати позирала скоса на дочку, печально казала: