Карло Сміливий
Шрифт:
— Встань! — промовив голова. — Слухай обвинувачення і знай: ми непохитні, але справедливі!
Філіпсон обережно, щоб не подумали, ніби він хоче тікати, зсунувся на край ліжка й сів. Обличчя голови він не бачив, воно було закрите.
Голова спитав ім'я, де народився і хто він є.
— Джон Філіпсон, — сказав полонений, — родом з Англії, купець.
— Колинебудь називався інакше? — запитав суддя.
— Був, як і багато інших, салдатом; тоді мав інакше наймення.
— Яке?
— Я скинув його з себе, відсахнувшись меча й не бажаю, щоб мене більше так називали. До того ж ніколи не мав цього наймення у вам підвладних місцях, — відповів англієць.
— Ти знаєш, хто ми є?
— Принаймні, можу здогадуватись, — відповів купець.
— Кажи! Перед ким ти стоїш?
— Гадаю, перед таємним судом, що його прозивають Фемгеріхт.
— А тоді ти розумієш, — зауважив суддя, — що багато менша небезпека повиснути за волосся над безоднею, де внизу бурує водоспад, і краще покласти голову під сокиру. Чим завинив?
— Хай кажуть ті, хто мене обвинувачує, — як і раніш спокійно промовив Філіпсон.
— Кажи, — вдався головний суддя до того, хто взяв на себе цю ролю.
— Цей чоловік вступив до священного краю, що його називають Червона Земля, прибравши чужого наймення. На сході, за Альпами, в Туріні, в Ломбардії та ще по багатьох країнах він не одного разу говорив про священний суд, висловлював призирство. Казав, що коли б він був герцог Карло Бургундський, в жодному разі не стерпів би, щоб Фемгеріхт тримав владу свою над його володіннями. Опріч того, обвинувачую його в тому, що вороже настроєний до нашого священного суду, він має намір їхати до Карла Бургундського й за допомогою своєї довіри вмовити скасувати священний суд у тих краях і присудити його членам та виконавцям найтяжчу кару.
— Таке обвинувачення важливе, мій брате, — промовив голова. — Як ти доведеш?
— Згідно з правилами таємних ухвал, що їх можуть чути тільки свої.
— Гаразд! — встав ще один член товариства. — Герцог Карло Бургундський настягав до війська чужинців, що їх чудесно може нацькувати на наш священний суд, надто англійців, зарозумілих островитян, які ненавидять звичаї іншого народу. Герцог підтримує боротьбу проти нас. Треба покласти край. Коли обвинувачений справді з його стану, хай меч та мотуз виконують свої обов'язки.
Розлігся шепіт; всі були задоволені з таких слів.
Філіпсон відповів:
— Мудрі мужі, — якщо вам завгодно, щоб вас так називали, — я бачив більшу небезпеку, не мотузи, не кинджали, а мечі та списи. На відповідь скажу, що я англієць, належу до того народу, який звик до справедливого суду, що не боїться денного світла. Я знаю, мандрівник не має права чинити опір законам та звичаям інших земель, коли вони не такі, як в його батьківщині. Але це там, де є такі закони. Ми не можемо говорити про німецькі постанови у Франції та Еспанії. Ваш член мене обвинувачує, ніби в Туріні, чи десь у північній Італії я осуджував ваше товариство. Не заперечую, але це тому, що мене запитали, як я до нього ставлюся, двоє людей, які сиділи зі мною біля стола. Мене довго намовляли, поки я нарешті відповів.
— Що ти сказав? Говори правду!
— Я не рятуватиму свойого життя брехнею. Думка моя неприхильна. А сказав я ось що: «Жодні закони та суди не можуть бути справедливі, походячи від таємних товариств. Справедли'вий суд може існувати відверто. А коли він не є всенародній, то є помста та ненависть». Іще я додав, що відкидати кревний зв'язок противно законам природи…
Не встиг він закінчити, як з лав покотилося гнівно:
— Він гудить священний Фем! Хай замовкнуть йому вуста!
— Ні, почекайте, дослухайте мене! Я це казав і я почував так, але казав у країні, де міг оголошувати свою думку, у країні, непідвладній компетенції вашого суду. Але я заперечую, щоб щонебудь казав проти вашего Фем'у там, де він ширить свій вплив. Більше, я заперечую, нібито їду до бургундського герцога на змову проти вашого товариства! Такого не думав ніколи!
Головний суддя повернувся до того члена, що провадив обвинувачення:
— Ти чув! Що скажеш?
— Щодо першого обвинувачення, — він сам признався: а саме — що його нечестивий язик осуджував вашу діяльність і за це його треба вирвати. Решта, я можу заприсягнутись, також правда.
— В судових справах, — сказав англієць, — коли обвинувачення не піддержують достатніми доказами, присягу дається обвинуваченому.
— Чужинче! — скричав суддя. — Ти досить боронився, ми маємо свої закони.
А тоді, вдаючись до цілої залі, промовив:
— Оголошую, що виказ проти тебе справедливий, як ти визнав сам, ніби за межами Червоної Землі, що її головна місцина — Вестфалія, що її межі за середнєвіччя були багато просторіші, говорив легковажно про наш священний суд. Але я вірю, що решта — наклеп. Як ви, брати?
Вони сперечалися недовго. Нарешті один сказав:
— Обвинувачений винен, бо він — зухвалець, що ганьбив наш суд. Але він плів свої нісенітниці таким людям, які не знають нашого статуту. Головний доказ не доведено. Виходить — ніякого злочину, а сама нерозважність, зухвальство, і в таких випадках за законами священного Фем'у, де є тільки одна кара — смерть, полонених звільняють. Пропоную вернути його до людей та денного світла, склавши сувору догану.
— Хай буде так! — сказав головний суддя. — Чужинче, ти чуєш вирок, але пам'ятай, те, що бачив сьогодні, є таємниця — й ні батькові, ні матері, ні жінці, ні синові її не кажи й ніколи не попускай собі з самолюбства думати, що ти поза владою суддів священного Фем’у. І за тисячу миль від Червоної Землі, де не шириться наша могутність, не знайдеш ти захисту; не заховаєшся й на туманному острові. Тепер іди, будь розважливий та з страхом шануй священний Фем.
Смолоскипи погасли. Філіпсона знову схопили, поклали на постіль і понесли назад. Почепили ліжко до мотузів і він відчув, що його підіймають вгору. Ліжко струснулось і знову стало на підлозі тієї кімнати, де завів його господар. Знеможений, змучений він поринув у глибокий міцний сон.
Скоро зайнявся світанок, Філіпсон прокинувся й квапився лише покинути небезпечне місце. Не стрінувши живої душі, крім старого-стайничого, він вивів коні, навантажив крам та поїхав до Страсбурга.
Частина 3
XXI
Ні, геть з думок моїх!
Скарб справжнього знання —
В твому творінні, а природа мати