Карло Сміливий
Шрифт:
(Генрік IV).
Філіпсон частенько мав справу з шинками та заїздами й думав, що гостинність, надто притаманна французам, проте, панувала й по цій країні. Тим то сподівався, що стріне його ретельний, ввічливий, балакучий господар, весела господиня з дочкою, спритний наймит та ґречна покоївка. По кращих французьких заїздах ба й кімнати траплялись окремі: мандрівник міг перебратися, поспати на самоті й не цікавитись турбуватись за речі свої.
Але в Німеччині та в Альзасі вважали за примху, коли мандрівник міг вимагати що інше, крім шклянки вина й поганенької їжі.
Того Філіпсон не знав. Ніхто не виходив до нього й розсердившись, він спочатку гнівно гукав; потім того скочив з коня, довго стукав чимдуж у двері. Жодної відповіді. Він постукав знову, ще раз і ще раз. Нарешті, якась сива голова висунулась з вузького віконця.
— Чого вам? — почувся незадоволений голос.
— Це заїзд? — спитав Філіпсон.
— Авжеж!.. — брутально відрубав той і вже відходив від вікна, коли мандрівник знову закричав:
— А коли заїзд, я можу тут ночувати?
— Увіходь! — була коротка непривітна відповідь.
— Пришліть кого взяти коня до стайні! — попросив Філіпсон.
— Ніхто не має часу. Подбай сам як умієш.
— А де стайня? — запитав купець. Спокійний і розважливий, він цього разу ледве стримував гнів на цей похмурий брутальний тон.
Той показав на двері якоїсь будівлі, певніше, схожої на льох, ніж на стайню; тоді зачинив вікно й відійшов.
Не шкодуючи прокльонів, Філіпсон мусів вести коней до стайні. Була довга дуже й велика, схожа на в'язницю старого замку. В далекому кутку Філіпсон побачив трьох чоловіків, що порались біля коней. Шкутильгавий старий сидячи важив сіно та міряв овес так повільно, ніби рахував він кожне зернятко в тьмяному світлі маленького ліхтаря. Коли англієць з двома кіньми увійшов до стайні, старий не повернув голови. Очі й ніс англійцеві тяжко страждали від усього довкола. Грязюка, неохайність, страшенний сморід — до
цього він підготовлений не був. Але коні ставились краще. Обидва миттю кинулись до найбільшого стійла. Це скінчилося сумно, бо стайничий одного коня добре гупнув по голові.
— Ось тобі, ось тобі! Не сунься на місце, наготовлене іншому!
Протягом цілого свойого життя англієць не зазнав хвилини, коли б так важко йому було стриматися. Але зміркувавши, що власне сором сваритись із такою людиною, він задовольнився тим, що поставив коня до сусіднього стійла; другий сам вже був підскочив туди.
А сам Філіпсон ретельно заходився біля обох. Він так дбав за своїх товаришів, що й на тверде серце старого стайничого справив велике вражіння. Той прихильніше дивився на нього й виявив бажання дати вівса, сіна та соломи, небагато, щоправда, й за неймовірну ціну. Філіпсон одразу платив. Стайничий показав, навіть, уставши для того з місця, дорогу до колодязя. І Філіпсон мусів сам витягти води. Скінчивши з кіньми, купець розміркувався, що він уже досить доброї заслужив собі думки в стайничого, щоб довідатись, чи може він безпечно, в стайні лішити свої вантажі.
— Хочеш, лишай! — відповів йому той. — А от чи безпечно, то краще мабуть зробиш, узявши їх із собою, не наводячи ні на кого спокуси.
Вимовивши це, стайничий закрив свойого рота і вже ніякі питання англійця його не примусили більше озватись.
Протягом цьго часу в стайні Філіпсон згадав, що він же мусить удавати з себе розважливого та обережного купця, більше не зраджуючи себе, як уже одного разу цього дня. Й наслідуючи іншим, що сами все робили, він підняв на рамена свій вантаж і поніс до заїзду. Розчинив двері, увійшов. Ніхто нічого йому не сказав, ніхто не кинув привітного слова.
У просторій кімнаті стояла величезна піч; в ній горів ненастанний вогонь. Від людей було завізно. Найрізніші віком та становищем сюди зібрались мандрівники. Хто сушив свої плащі над вогнем, інші милися, так таки на людях, деякі просто відпочивали. Англієць почувався погано від надзвичайного гамору й такої сили людей. Він вирішив просити окремої кімнати.
Коли проходив повз той старий, що виглядав був із вікна — тутешній слуга — Філіпсон спитав його, де можна побачити господаря. Той показав на притулок за величезною піччю. Купець подався туди, де в темному й теплому кутку сидів господар. Невисокий, кремезний із скривленими ногами, той являв собою звичайний тип хазяїна невеличкого заїзду за тих часів у Німеччині. Пишався він неймовірно, але було щось своєрідне в обличчі, і Філіпсон зацікавився.
Він уже добре зрозумів, що тут годі шукати запобігливої ввічливости, яка ото панує по французьких отелях, великих чи маленьких — однаково. Проте, навіть і на німецького господаря, цей був аж надто вже похмурий, мов трагедія, що в ній нічого не відшукаєш веселого, ні з чого хоч трохи покепкувати.
— Ласкавий господарю! — вдався Філіпсон. — Я дуже стомився і до того нездужаю. Чи не можу попросити у вас окремої кімнати, шклянки вина та чогось попоїсти?
— Можете! — відрубав той таким тоном і з таким виглядом, що аж ніяк не відповідав його власним словам.
— В такому випадкові, будьте ласкаві, загадайте мене якнайшвидче туди випровадити.
— Овва! Який меткий! Я сказав можете цього просити, а зовсім на згадував, що одержите. Коли хочте інакшої зустрічі, ніж тут усі мають — шукайте де-інде!
— Коли так, я перебуду без їжі, можу охоче за неї заплатити, хоч нічого й не матиму — тільки благаю, дайте окрему кімнату.
— Мандрівнику, в нас кожен дістає однакові вигоди, бо й платять усі однакову ціну. Хто до мене з'явиться, мусить їсти все, що дадуть, пити все, що п'ють інші, сидіти біля столу з усіма гостями й кластися спати, коли всі понапиваються.
— Так, так, цілком справедливо, я не маю жодного наміру опиратися вашим звичаям! Коли ж, — і Філіпсон витягнув гаманця, — я хвора людина, і тому мушу мати деякі переваги. Як заплачу за це, я гадаю, суворі закони можна б трохи попустити?!
— Маю не лікарню, а заїзд! — брутально той відрубав. — Лишайтеся — вам слугуватимуть так само уважно, як і іншим усім, а ні —
забирайтеся геть!.
Філіпсон, сумуючи, пішов назад і почав чекати на вечерю, мов віл у череді, серед численних гостей. Дехто встиг заснути з утоми, в такий спосіб зменшуючи собі нудний і тяжкий час чекання; деякі розмовляли за різні новини, інші знов кидали кості, так-сяк бавлячися поки там до вечері. Тут були й більш-менш неначе заможні, і бідні, і зовсім злиденні.