Карло Сміливий
Шрифт:
Тимчасом до Філіпсона підсів якийсь веселий чолов'яга. Англієць бачив, — тут непереливки, треба вдавати з себе веселого, балакучого купця, і повівся з ним лагідно. Незнайомий почав балачки про становище Лотарінґії та про те, як Франція й Німеччина поставляться до замаху Карла Бургундського загарбати собі цю землю. Філіпсон послухав свойого несподіваного товариша, але сам думок жодних не висловлював, обмежившися лише обов'язковими вигуками. Він, коли той скінчив, повів мову за географічне становище країни, за вигоди торгівлі, за різні постанови й закони.
Тут з'явився господар. Виліз на старе барило, сердито оглянув присутніх і рішуче скричав:
— Зачиніть двері! Лагодьтеся до вечері!
— Оце так до діла! — вигукнув Філіпсонів сусіда. — Наш хазяїн втратив надію мати ще сьогодні гостей. О, несуть скатертину! Зараз зачинять двері; хоч як хто там стукай — не відчинятимуть!
Справді, кілька подорожніх засували двері.
— Господар суворо додержує дисципліни, — озвався Філіпсон.
— А так, так! Як Карло Бургундський. По десятій годині сюди дороги нема. І слова: «шукайте іншого заїзду», що поки є звичайна загроза, тоді набирають іншого відтінку, як вартові починають обходити. Хто на вулиці, той там і лишиться, хто всередині, також має сидіти собі смирненько, аж на світанкові відчинять ворота. А доти — будівля мов обложена фортеця, що її комендант — Джон Менґс…
— А ми його полонені, мій друже!.. Та й з того я вдоволений. Розважливий мандрівник має скорятись обставинам і волі всіх урядів, що їхніми територіями він переїжджає. Покладаймося на Менґсову добрість.
Старий слуга, стогнучи та зітхаючи, приладнав кілька дошок до стола, що стояв посередині кімнати, тоді застелив його скатертиною, не тонкою й не чистою. Кожному поставив дерев'яну тарілку та шклянку, поклав ложку; ножа гість мав носити з собою. А щодо виделок, — за тих часів європейці нічого не знали за них, і пальцями клали до рота шматки, як ото нині практикується в Азії.
Скоро слуга скінчив, зголоднілі гості кинулися до столу. Ті, хто спав, враз прокинулися, грачі покинули ігри, політики забули глибокорозумні промови, а ті, хто просто бив собі байдики, вмостилися перші. Але між шклянкою та вустами може бути велика віддаль; застелений стіл також часом довго чекає на страву. Гості оточили стола, кожному в руці був ніж, категорична загроза тим стравам, що їх ще десь, очевидячки, хтось варив. Збігали хвилини, вони чекали, і поведінка доводила, який неоднаковий буває терпець у людей.
Не менше, як півгодини минуло, аж старий слуга увійшов, тримаючи в руках барильце поганенького мозельського вина. Воно було неймовірно кисле, і Філіпсон ніяк не міг примусити себе спорожнити шклянку, Джон Менґс, що препишно сидів на чільному місці, на сидінні вищому від тих, що їх мали сусіди, чудесно помітив таку неповагу.
— Вино вам немов не до смаку, чужинче?
— Так, як вино, — відповів Філіпсон, — але, приміром, оцету кращого не може бути в цілому світі.
Він сказав байдуже, спокійно цілком, а Джон Менґс розлютився.
— Хто є ти, мандрівний нікчемо, щоб гудити моє вино! Його з насолодою п'ють найвидатніші люди нашої країни. Цього самого вина одна висока особа хильнула шість пляшок ізряду, не встаючи ось із цього стільця, де сьогодні я сиджу.
— Цілком імовірна річ, господарю, — відказав Філіпсон; — я не осуджую поведінки вашого шановного гостя, хоч би він випив і двічі…
— Годі! Мовчи! Ач який язикатий вишукався! — гостро урвав йому мову хазяїн: — постався зараз же з повагою до мене й вина, замість наклепу, бо інакше не звелю давати вечері раніше, як опівночі.
Всі стривожились. Дехто закричав, хай господар краще вижене зухвальця за двері, хай не примушує їх покутувати чужу провину. Інші вдруге, втретє хапливо наливали шклянки й н, а весь голос вихваляли чудовий напій. Англійця кожен охоче б випхав із залі; справи обертались на зле. Тоді той веселий сусіда, як розумний порадник і щирий друзяка, порадив Філіпсонові швидче послухатись.
— Скорися! — він шепотів. — Приборкай розгніване серце, візьми себе до рук! Прошу від імени всіх, і самого себе, бо ж кінця-краю не видно клятому посту.
Філіпсонові дуже кортіло зробити іншу пропозицію й він промовив:
— Мої друзі, — мені так довподоби вино, — я просто хворий і тому не можу його пити, — що ладен удвічі заплатити шановному господареві ще за два барила для цілого товариства.
Він не скінчив. «Тільки не примушуйте мене», хотів він сказати, але промовчав, бо добре побачив з облич — вони не менше за нього бояться ще раз схилитися над шклянкою.
Тоді той сусіда пропонував: хай чужинець-купець, замість такого штрафу, попросить подати своїм коштом стільки саме іншого вина, що його завсіди господар подає наприкінці.
Філіпсон мовчав, не заперечив; всі думку ухвалили, — Джон Менґс згодився і звелів разом давати й вечерю.
Нарешті з'явилась вона, безконечно сподівана вечеря. Ця справа забрала багато часу. Кожну страву несли довго й не абияк брали на тортури терпець подорожніх. Спочатку юшка та овочі, далі печеня й варене м'ясо; була також ковбаса, солена риба та ікра з такими гострими приправами, що гості без міри дудлили вино. Воно було дуже добре, коли ж таке міцне, що Філіпсон — дарма що господар йому добре вичитав, — зважився, одначе, попросити води.
— Хоч як повернись, усе вам недогода! — розгнівався хазяїн. — Коли в мойому заїзді вино надто міцне, менше пийте. Нам однаково, чи п'єте, чи ні, аби заплатили за всіх, хто спорожнить шклянки.
Він зайшовся зневажливим реготом.
Філіпсон мав щось сказати; сусіда смикнув його за рукав і пошепки кинув:
— Мовчіть! Ви не знаєте тутешніх звичаїв. Це вам не Англія і не Франція, де кожен у заїзді вимагає чого хоче й платить за те, що загадав. Тут ніхто не замовляє собі, господар дає всім одне; і, мов платять за бенкет, кожен дає свою пайку, незалежно від того, наскільки наїв тя попив.