Шрифт:
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Контакт цивiлiзацiй
Черговий сеанс зв'язку з космiчним кораблем "Iкар" почався жартом бiлявого космонавта:
– У нас тут добре: скiльки не їж, все одно не поважчаєш! Хоча меню... А втiм, мiй напарник не скаржиться, дома, каже, наляжу на супи та дичину.
На телевiзiйних екранах було добре видно двоє веселих облич.
– Я й тут почуваю себе як дома, - обiзвався другий, з чорним йоржиком.
– Коли б дружину сюди, а то хто нам на Венерi їсти приготує?
–
– Хе-хе... Та це ж ангел - не жiнка. Якби ти знав... Хоча... Що це? Що сталося?
– i шарпнувся до товариша.
– Метеорит!
– скрикнув той, не вiдриваючи погляду вiд радарного екрана.- Двигун!.. Шоломи!..
Телеглядачi бачили, як чiтко дiяв юнак, але було вже запiзно, щоб вивести корабель з-пiд удару. Жахливий трiск - i екрани померкли. "Iкар" загинув. Обiрвалися смiхотливi голоси, зникли усмiшки, погляди енергiйних очей. Не бiльше як за годину в усiх великих мiстах свiту вийшли екстреннi випуски газет з фотографiєю катастрофи - спалах на чорному тлi, повiдомлення Центру космiчного зв'язку i кiлькох обсерваторiй планети. Людство одяглося в траур - загинули мужнi, красивi люди.
Вже заходило сонце, коли двi смаглявi дiвчини - одна в рожевому, друга в голубому купальнику - вийшли на пiщаний берег. I що б, здавалося, оцi двi яскравi цятки в океанi простору, а все довкола нiбито ожило, наповнилося трепетними фарбами, свiтлом, наче в тих грацiозних смаглявках був прихований великий сенс iснування.
– Перестань хандрити, Анс, - лагiдно мовила дiвчина в червоному. Невже гадаєш, що вiн збайдужiв? Завтра побачиш... На яхтi ти мусиш бути веселою. Коло тебе ж хлопцi так i в'ються...
Голуба тiльки зiтхнула, її великi, схожi на мигдаль очi повнилися смутком.
– Облиш про хлопцiв...
– Чому ж ти не в настрої? Хiба не через нього?
– Не знаю.
– А... вигадуєш. Телефон тобi зiпсував настрiй.
Анс по колiна зайшла у воду, знехотя сказала:
– Не телефон, а телевiзор.
– А...
– махнула рукою Вар.
– Скiльки тих катастроф буває! Я вже звикла.
Анс поглянула на подругу так, наче вперше бачила. Як це можна до катастроф звикнути?
– Краще давай поплаваємо.
На водi вони трималися легко, пливли красиво, стуляючи перед обличчям долонi, наче для молитви. Незабаром до них приєдналося кiлька дельфiнiв. Певне, щоб виказати свої симпатiї, вони кружляли навколо дiвчат грайливо викидалися з води, пiрнали попiд ними. Проте скоро подруги помiтили: дельфiни спрямовують їх праворуч, у бiк Мiсячної скелi, що гiгантською скибою виступала з моря.
– Чого це вони заманюють туди? Може, повернемось?
Дельфiни нiби зрозумiли людей - заметушилися, застрибали ще дужче, а вожак стрiмко кинувся вперед, огинаючи скелю.
Той, хто хоч раз побував на цьому мальовничому узбережжi, знає про "тутешнiх" дельфiнiв, про їхнi дружнi контакти з людьми.
– Щось вони сьогоднi стривоженi, - сказала Анс.
Подруга стенула плечем.
– Цiкаво, чи завтра за яхтою попливуть?
Коли дiвчата знову зайшли в воду, дельфiни почали легенько тикатися носами в їхнi ноги, заступаючи шлях.
– Ти поглянь, якi зухвальцi!
– вигукнула Вар i з розгону кинулась у воду. Тварини пропустили її i тепер усю свою увагу зосередили на Анс. Дiвчина завагалась; чому вони так поглядають на неї з водяної прозоростi? Невже хочуть щось сказати? Вона озирнулась довкруг - щось бiлiє пiд скелею. Наблизилась i побачила якусь незграбну постать, розпростерту на пiску. Величезнi черевики, бiлий балахон i... рукавицi. Що за дивина? Балахон завершувався великим обручем на шиї, голова вiдкрита... Мертвий?
Ставши на колiна, Анс прихилила вухо до незнайомця, прислухалась - наче дише. Хотiла помацати пульс, але як не сiпала, не могла зняти рукавицю. Тодi почала масувати йому долонями лице. За кiлька хвилин на щоках з'явилися рум'янцi, стрiпнулись повiки. Невiдомий поволi розплющив очi, їхнi погляди зустрiлися, i дiвчинi здалося, що вона вже десь бачила це бiляве обличчя, але де - не могла пригадати.
Вiн теж, мабуть, не мiг второпати, де вiн i що з ним, бо заплющив очi i так пролежав з хвилину. Потiм знову поглянув на дiвчину, пересмикнув покритими смагою губами, прошепотiв:
– Ти менi снишся, правда?
Анс не встигла кивнути головою на знак згоди, як за спиною пролунав голос Вар:
– Що трапилось? Хто це такий?
Невiдомий пiдвiвся на лiктях, поводячи очима.
– Ви знепритомнiли?
– спитала Анс, обома руками пiдтримуючи його за плечi.- Де ваш човен?
– Я з "Iкара"...
– кволим голосом промовив юнак.
Вар сплеснула руками:
– З "Iкара"?.. З космiчного корабля?..
– Так.
Анс допомогла йому сiсти. Значить, це один iз тих двох, яких вона бачила на екранi телевiзора. Ну, звичайно!
– Знiмiть скафандр... Ось тут застiбка, так...
Дiвчата пововтузилися з тим скафандром, поки зняли.
– Мене зовуть Пол...
– Космонавт поворушив ногами, руками.
– А мене - Вар. Подругу кличте Анс.
– Я щасливий...
– Ми вас бачили по телевiзору!
– А де ж мiй напарник?
– з тривогою спитав Пол.
Дiвчата оглянулись: нiде нiкого й нiчого.
– Як же це... Невже загинув?..
– А як вам пощастило?
– спитала Вар.
З допомогою Анс Пол стояв, трохи похитуючись.