Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Ні, — одразу ж заперечив Едді. — Я так не…
— Едді, — м'яко сказав Балазар, — мені не відмовляють.
Це одна з тих речей, яких робити не слід.
8
«Нічого, — сказав стрілець. — Нехай іде».
«Але ж… але…»
Едді ледь не втратив самовладання: він був на межі зриву. І не через підступні фінти Балазара. Його постійно гризла тривога щодо Генрі, але понад усе терзала потреба вколотися.
Нехай іде. Все буде
І Едді послухався.
9
Балазар дивився на Едді — стрункого голого чоловіка, в якого тільки почали з'являтися перші ознаки типової для наркоманів сутулості та впалості грудної клітини. Він стояв, схиливши голову набік. І що довше Балазар спостерігав, то сильніше відчував, як його самовпевненість потроху щезає. Здавалося, хлопець керується голосом, який чує тільки він сам.
Та сама думка, тільки в іншій формі, промайнула і в Андоліні: «Та що це таке? Він схожий на собачку зі старих грамплатівок!»
Кол хотів щось йому сказати про очі Едді. І тут Джек Андоліні пошкодував, що тоді не послухав його.
«В одній руці бажання, у другій — шматок лайна», — подумав він.
Якщо Едді підкоряється голосам, що звучали в його голові, то зараз одне з двох: або вони перестали звучати, або він перестав на них зважати.
— Гаразд, — сказав він. — Ходімо, Джеку. Я покажу тобі восьме диво світу. — Він обдарував їх сліпучою посмішкою, яка анітрохи не сподобалася ні Джекові Андоліні, ні Енріко Балазару.
— Та невже? — Андоліні витяг револьвер з подвійної кобури, що висіла в нього на поясі ззаду. — І це справить на мене враження?
Едді всміхнувся ще ширше.
— О так. Як на мене, то ти будеш просто приголомшений.
10
Андоліні попрямував до туалету слідом за Едді. Револьвер він тримав напоготові, бо нерви в нього були на межі.
— Зачини двері, — сказав Едді.
— Та пішов ти, — відповів Андоліні.
— Зачини двері, а то не віддам наркоту.
— Пішов ти, — повторив Андоліні. Зараз, трохи наляканий, відчуваючи, що відбувається щось незбагненне, Андоліні виглядав кмітливішим, ніж у фургоні.
— Він не хоче зачиняти двері, — гукнув Едді до Балазара. — Так дійде до того, що я розчаруюся у вас, пане Балазар. Та у вас тут, мабуть, цілих шість горил, і у кожної по чотири пістолети, а ви двоє сците через якогось пацана в сортирі. Мало того — ще й наркомана.
— Та зачини ти ті довбані двері, Джеку! — крикнув Балазар.
— Молодець, — сказав Едді, коли Андоліні ногою захряснув за собою двері. — Мужчина ти, кінець кінцем, чи м…
— Ну й дістав же мене цей гівнюк, — промовив Андоліні сам до себе. Він підняв револьвер рукояткою вперед, наміряючись врізати Едді по зубах.
Але закляк на місці, так і тримаючи револьвер піднятим. Злобний вишкір зубів поволі зникав, натомість щелепа відвисла від здивування, бо побачив
Колір очей Едді змінився з карого на блакитний.
«А тепер хапай його!» — сказав тихий владний голос, який не належав Едді, хоч і линув з його рота.
«Шизанувся, — подумав Джек Андоліні. — Бля, йому шизи перемкнуло…»
Але думка обірвалася, коли Едді руками вхопив його за плечі, бо коли це сталося, Андоліні побачив діру в реальності, яка. зненацька утворилася за спиною Едді на відстані близько трьох футів.
Ні, не діру. Обриси цього отвору були надто досконалі, аби називати його дірою.
То були двері.
— Пресвята Діво Маріє, — тихо з придихом простогнав Джек. Крізь дверний отвір, який зяяв у повітрі на висоті приблизно фута над підлогою перед душовою кабіною Балазара, він побачив темне узбережжя, що полого спускалося до шумливих морських хвиль. По узбережжю повзали якісь істоти. Потворні істоти.
Він усе-таки завдав удару рукояткою револьвера, але розтрощити всі передні зуби Едді аж до самих ясен, як намірявся Джек, не вдалося: рукоятка лише приплющила Едді губи й трохи подряпала їх до крові.
Сили залишали Джека: він буквально відчував, як це відбувається.
— Я ж попереджав, що ти будеш у паніці, — сказав Едді й накинувся на нього. Джек тільки в останню мить зрозумів наміри Едді й почав пручатися, як дикий кіт, але було вже занадто пізно — вони вже випали крізь той дверний отвір, і гул нічного Нью-Йорка (такий звичний і постійний, що його навіть не було чутно, поки він не стихав) змінився на ревіння хвиль і скреготливі питання страховиськ, ледь помітних у пітьмі, що сновигали туди-сюди узбережжям.
11
«Тепер ми мусимо рухатися дуже швидко, інакше виявиться, що нас поливають жиром в розжареній печі», — сказав Роланд, і Едді був упевнений, що зрозумів його правильно: якщо вони не ухилятимуться зі швидкістю світла, то спечуться. Він теж так вважав. Коли йшлося про крутих чуваків, Джек Андоліні був як Двайт Гуден: йому можна було забити баки, може, навіть завдати удару, але якщо дати йому шанс швидко отямитися, то, отямившись, він тебе зрівняє з землею.
«Ліва рука! — закричав Роланд сам до себе, коли вони перетнули поріг і його кавідділилося від Едді. — Пам'ятай! Ліва рука! Ліва рука!»
Він побачив, як Едді з Джеком, змагаючись за револьвер, що був у руці Андоліні, заточилися назад, упали й покотилися вниз кам'янистим осипом, що тягнувся вздовж узбережжя.
Роландові саме вистачило часу подумати про те, яке б то було грандіозне посміховисько — повернутися до свого власного світу й побачити, що, поки він був відсутній, його фізичне тіло померло… а потім вже стало надто пізно. Пізно дивуватися і пізно повертатися назад.
12