Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Тож всю свою злість вони вимістили на її валізах.
Він дивився на ці мовчазні знаки її перебування в Оксфорд-Тауні з соромом, люттю й любов'ю, емоціями так само безмовними, як і подряпини на валізах, що туди їхали ошатними, а назад повернулися з тупим і побитим виглядом. Ендрю дивився, тимчасово втративши здатність рухатися, і від його дихання в морозне повіртя здіймалися хмарки пару.
Із будинку, збираючись допомогти, вже виходив Говард, але Ендрю ще мить зволікав, а потім взявся за ручки валіз. Хто ви, міз Голмс? Хто ви насправді? Куди ви, бува, зникаєте, і якими такими поганими справами там займаєтесь, що навіть для себе самої мусите вигадувати різні історії про ті години й дні, поки вас не було?\в ту мить, поки ще не підійшов Говард, йому спало на думку ще дещо, якимось дивним чином пов'язане з усім цим: «Де решта вас?»
А ну припини про це думати. Якщо вже хто и має право думати-гадати з цього приводу, то це сама міз Голмс, але вона спокійна, то й ти перестань.
Ендрю витяг валізи з багажника і передав їх Говардові, а той тихо спитав:
— З нею все нормально?
— Та нібито, — відповів Ендрю, також знижуючи голос. — Просто змучена якась. Втомлена як я не знаю що.
Говард кивнув, узяв побиті валізи і пішов назад до будинку. Він зупинився тільки для того, щоби спокійно й шанобливо відсалютувати Одетті Голмс — майже невидимій за димчатим склом.
Коли він пішов, Ендрю дістав з дна багажника складену раму з іржостійкої сталі й почав її розкладати. То було інвалідне крісло.
З дев'ятнадцятого серпня 1959 року (відтоді минуло якихось п'ять з половиною років) частина тіла Одетти Голмс від колін зникла, як ті вкриті мороком години і дні.
4
До нещасного випадку в метро Детта Волкер з'являлася всього кілька разів — ці проблиски іншої свідомості нагадували коралові острови, що здавалися окремішніми, але насправді були хребцями в хребті довгого архіпелагу, більша частина якого ховалася під водою. Одетта навіть не підозрювала про існування Детти, і Детта теж не мала жодного уявлення, що існує Одетта… але Детта принаймні чітко усвідомлювала, що щось не так, що хтось лізе без мила в її життя. Уява Одетти, наче романіст, витворювала все те, що сталося з нею, поки Детта головувала над її тілом. Детта не була такою розумною. Їй здавалося, що вона пам'ятає хоч якісь уривки, але більшої частини подій вона не пригадувала.
Детта принаймні частково усвідомлювала, що в неї траплялися провали в пам'яті.
Вона пригадувала порцелянову тарілку. Це в її пам'яті зафіксувалося чітко. Вона пам'ятала, як нишком опустила її в кишеню сукні, весь час озираючись через плече, чи не підглядає за нею Синя Тітка. Вона мусила бути певною, бо порцелянова тарілка належала Синій Тітці. Детта невиразно розуміла, що порцелянова тарілка — щось особливе. Тому Детта її і взяла. Детта пам'ятала, як принесла її в місце, яке називалося Сміттяркою (от тільки звідки їй відома ця назва, Детта не знала), — вщерть заповнена сміттям яма в землі, над якою курився дим. Якось вона там бачила охопленого полум'ям малюка з пластмасовою шкірою. Вона пригадувала, як дбайливо поклала тарілку на всипану гравієм землю і почала її топтати, а потім зупинилася, пам'ятала, як зняла свої прості бавовняні трусики і поклала їх у кишеню, де раніше лежала тарілка, а потім обережно торкнулася вказівним пальчиком лівої руки того розрізу в своєму тілі, де Старий Дурний Бозя так недосконало з'єднав її та інших дівчаток-і-жінок, але щось у цьому місці, напевно, було й приємного, бо вона пам'ятала пронизливу втіху, пам'ятала, як хотіла натиснути, ввігнати палець глибше і не натиснула, пам'ятала, якою ніжною була її оголена піхва, коли її не ховали від світу бавовняні трусики, і вона не натиснула доти, доки не натиснув її черевичок, її чорний полакований черевичок, поки її черевичок не натиснув на тарілку, і тільки тоді вона натиснула на свій розріз пальцем так само, як натискала ногою на особливу порцелянову тарілку Синьої Тітки, у пам'яті лишилася згадка про те, як чорний полакований черевик закрив делікатну синю павутинку, що облямовувала тарілку, вона пам'ятала сам натиск, так, пам'ятала натиск у Сміттярці, натиск пальцем і ногою, згадувала насолоду, яку обіцяв палець розрізові і їй, пам'ятала, що тарілка тріснула з різким рвучким звуком, і така сама рвучка насолода стрілою пронизала її нутрощі, вона пригадала крик, що зірвався з її уст, неприємне каркання, наче у зляканої ворони, яка знялася з кукурудзяної грядки, вона пам'ятала, як тупо дивилася на уламки тарілки, а потім повільно дістала з кишені сукні прості білі бавовняні трусики і знову їх наділа, спіднє— вона чула, що їх так називали, пам'ять не зберегла ті часи, тож спогади дрейфували, як шматки дерену під час повені, спіднє,гарна назва, тому що спершу ти оголюєш свій спід,переступаючи спочатку одним лискучим полакованим черевичком, потім — другим, робиш своє дію і знову надягаєш спіднє, це добре, трусики були гарні, вона так чітко пам'ятала, як натягала їх, протягувала через коліна, на лівому коліні вавка, засохла кірка на ній вже скоро відпаде й оголить чисту рожеву дитячу шкіру, так, вона пригадувала все так чітко, наче це сталося навіть не те щоб тиждень тому чи вчора, а лише секунду тому, вона пам'ятала, як гумка трусиків дісталася краю її святкової сукні, виразний контраст білої бавовни і коричневої шкіри, наче вершки, так, наче вершки з глечика зависли в повітрі над кавою, текстура тканини, трусики зникають під сукнею, тільки тепер сукня була кольору спеченого помаранча, а трусики не надягалися, а знімалися, але вони досі були білі, тільки не бавовняні, а нейлонові, дешеві прозорі нейлонові труси, дешеві в кількох смислах, і вона пам'ятала, як переступала через них, пам'ятала, як вони біліли на килимку в «доджі Де Сото» сорок шостого року випуску, так, якими білими вони були, якими дешевими, не шляхетна нижня білизна, а дешеві труси, дівчина була дешевою, і бути дешевою добре, добре виставлятися на продаж, коли тебе пускають з молотка навіть не як повію, а як добрячу свиноматку; вона пригадувала не круглу порцелянову тарілку, а кругле обличчя хлопця, якогось п'яного здивованого хлопця-студента, він був не порцеляновою тарілкою, але його обличчя було таким самим круглим, як порцелянова тарілка Синьої Тітки, і в нього на щоках була павутинка, і ця павутинка виглядала такою самою синьою, як і на облямівці особливої порцелянової тарілки Синьої Тітки, але тільки тому, що неонове світло було червоним, сліпучим, у пітьмі неон з вивіски придорожнього готелю забарвив кров на його щоках, що лилася із залишених нею глибоких подряпин, у синій колір, і він тільки й повторював Навіщо ти навіщо ти навіщо ти,а потім опустив шибку вікна, виставив обличчя назовні і виблював, і вона пам'ятала, що чула голос Доді Стівенса, що линув із музичного автомата, Доді Стівенс співав про коричневі черевики з рожевими шнурками і велику панаму з пурпуровою стрічкою, вона пам'ятала, що звуки, які він видавав, блюючи, нагадували пересипання гравію в бетономішалці, а його пеніс, що кілька секунд тому стирчав із пучка волосся на лобку, наче синюватий знак оклику, тепер опав, перетворившись на в'ялий білий знак питання: вона пам'ятала, як різкий сипучий звук його ригання стих, а потім знову почалося, і вона подумала: «Так, схоже, він ще недостатньо намішав бетону, аби зацементувати свій фундамент», і розсміялася, і притисла свій палець (тепер на ньому ріс довгий ніготь) до піхви, оголеної, але вже прикритої, зарослої шорстким волоссям, і всередині неї знову щось тріснуло з різким рвучким звуком, і в цьому було стільки ж болю, скільки й насолоди (але все одно це краще, набагато краще, ніж зовсім нічого), а потім студент наосліп спробував її вхопити і плаксивим переривчастим голосом казав: «Ах ти ж клята чорномаза пизда»,а вона все сміялася і сміялася, легко ухилилася від його рук, підхопила свої трусики і відчинила дверцята зі свого боку машини, відчуваючи останні сліпі удари його пальців на спині, обтягнутій блузкою, і втекла у травневу ніч. сповнену пахощів ранньої жимолості, а червоно-рожеве неонове світло відбивалося від гравію, що вкривав якусь повоєнну стоянку для автомобілів, вона запихувала свої трусики, дешеві слизькі нейлонові трусики не в кишеню сукні, а в сумочку, донесхочу забиту підлітковим косметичним мотлохом, вона бігла, світло відбивалося, а потім їй стало двадцять три, і це вже були не трусики, а віскозний шалик, і вона недбало опустила його в сумочку, йдучи вздовж прилавка відділу галантерейних виробів універмагу «Мейсі» — шалик, що в ту пору продавався за долар дев'яносто дев'ять центів. Дешевий.
Дешевий, як білі нейлонові трусики.
Дешевий.
Як вона сама.
Тіло, в якому вона жила, належало жінці, що успадкувала мільйони, але це лишалося невідомим і не мало значення. Шалик був білим, облямівка — синьою, і було те саме розламне відчуття насолоди, коли вона сиділа на задньому сидінні таксі й, забувши про водія, в одній руці тримала шалик і зосереджено його роздивлялася, а друга рука тим часом пробралася під твідову спідницю та під тасьму білих трусиків, і довгий темний палець одним-єдиним безжальним ударом зробив справу, яку треба було зробити.
Тож часом вона розсіяно замислювалася над тим, де вона була, коли була не тут, але переважно її потреби були надто раптовими і нагальними, щоби довго роздумувати, і вона просто здійснювала те, що слід було здійснити, робила те, що потрібно було зробити.
Роланд би зрозумів.
5
Одетта могла б куди завгодно їздити на лімузині, навіть у 1959-му — хоча на той час її батько був іще живий. Та навіть у 1962-му, після його смерті, вона ще не була такою казково багатою, якою стала у двадцять п'ять років із дня народженння, коли всі гроші, що трималися у трасті, перейшли у повну її власність і вона могла робити все, що заманеться. Але їй дуже не сподобалися слова, які рік чи два тому ввів у вжиток один із консервативних газетних оглядачів. «Лімузинний ліберал» — так звучала ця фраза, а Одетта була ще надто молодою, тому хотіла, щоби її такою не вважали, навіть попри те, що вона справді такою була. Не досить молода (чи дурна!), щоби вірити, нібито кілька пар витертих джинсів і сорочки захисного кольору, які вона час від часу вдягала, можуть якось змінити її матеріальний стан, або це можуть зробити поїздки на автобусі чи метро, коли в її розпордженні був автомобіль (але вона була надто зайнята собою, аби помічати образу і здивування Ендрю; він любив її і думав, що це, мабуть, якась особиста неприязнь до нього), але достатньо молода, аби досі вважати, що жест може іноді побороти істину (або принаймні підірвати її авторитет).
Ввечері дев'ятнадцятого серпня 1959 року один такий жест коштував їй половини ніг… і половини душі.
6
Одетту спочатку затягувала, потім волочила і врешті-решт підняла хвиля, що невдовзі переросла у велетенський вал. У1957 році, коли вона вступила у лави борців, утворення, яке з часом дістало назву «Рух», ще було безіменним. Вона знала трохи його історії, знала, що боротьба за рівноправ'я почалася не з «Прокламації про звільнення», а мало не з того часу, коли до Америки приплив перший корабель з рабами на борту (по суті, до Джор-Джії — колонії, яку британці заснували, аби позбутися своїх злочинців і боржників), але Одетті чомусь завжди здавалося, що все почалося в одному місці, з п'яти слів: Я не зрушу з місця.
Місцем був міський автобус у Монтґомері, штат Алабама, а слова вимовила чорношкіра жінка на ім'я Роза Лі Парке. Зрушувати Роза Лі Парке не хотіла з сидіння в передній частині міського автобуса, бо не бажала пересідати в задню частину, де, ясна річ, у міському автобусі були місця для Джима Кроу. [18] Значно пізніше Одетта разом із рештою співатиме «Нас не зрушити з місця» і думками завжди повертатиметься до Рози Лі Паркс, і співатиме цю пісню з почуттям сорому. Так легко співати «ми», коли тримаєшся за руки з іншими, вся юрба тримається за руки, легко навіть для жінки без ніг. Так легко співати «ми», так легко бути в стані «ми». У тому автобусі не було ніякого «ми», той автобус, мабуть, просмердів старою шкірою і роками куріння сигар і цигарок, автобус із покрученими рекламними листівками, на яких було написано щось на кшталт «ЛАКІ СТРАЙК — ЦЕ НАСОЛОДА», і «ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО, ВІДВІДУЙТЕ ТУ ЦЕРКВУ, ЯКА ВАМ ДО ВПОДОБИ», і «ПИЙТЕ ОВАЛТИН! ЦЕ СМАЧНО!», і «ЧЕСТЕРФІЛД. ДВАДЦЯТЬ ЧУДОВИХ СИГАРЕТ ІЗ ДВАДЦЯТИ ОДНОГО ВІДМІННОГО СОРТУ ТЮТЮНУ», ніякого «ми» під враженими поглядами водія, білих пасажирів, серед яких вона сиділа, і чорношкірих позаду, що так само не вірили своїм очам і вухам.
18
Джим Кроу — комічний персонаж, що асоціюється з расовою сегрегацією в США. Ім'я стало загальним для погано одягненого неграмотного негра.
Ніякого «ми».
Ніяких багатотисячних демонстрацій.
Тільки Роза Лі Парке, з якої почалася хвиля, що переросте в могутній вал, і п'ять слів: Я не зрушу з місця.
Одетта часто думала: «Якби ж то я могла зробити щось подібне — якби була настільки хороброю, — то, здається, стала б щасливою на все своє життя. Але така відвага не в моїй вдачі».
Вона читала про інцидент із Парке, але спочатку без особливої зацікавленості. Інтерес у ній зростав мало-помалу. Важко сказати, коли і як її уяву полонило й охопило полум'ям те расотрясіння, що спочатку було беззвучним, а потім почало трясти Південь.
За рік чи два по тому юнак, з яким вона більш-менш регулярно зустрічалася, почав брати її з собою у Віллідж, де виступали молоді (і в більшості своїй білі) фолк-співаки. Вони включили до свого репертуару кілька нових вражаючих пісень, і це було несподівано — до всіх тих старих банальностей про те, як Джон Генрі взяв свого молотка та перегнав у роботі паровий молот (і в процесі загнав себе в домовину, Господи, Господи) і як Барбрі Ельєн жорстоко відмовила своєму спраглому від кохання молодому залицяльникові (і закінчила тим, що померла від сорому, Господи, Господи), додалися пісні про те, як почуваєшся, коли тебе вважають у місті покидьком і не звертають уваги, як почуваєшся, коли відмовляються взяти тебе на роботу, що тобі під силу, бо у тебе неправильний колір шкіри, як це — коли тебе кидають за грати і б'ють за те, що у тебе темна шкіра, а ти насмілився (Господи, Господи) сидіти у відділі закусочної в універмазі Ф. В. Вулворта, призначеному тільки для білих, у Монтгомері, штат Алабама.