Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Нарешті настав день, коли Едді упіймав Генрі на тому, що той не нюхає, а колеться. Вони знову посварилися, голосно, до істерики. Ця сварка була майже точною копією першої, за винятком того, що вона відбулася в спальні Генрі. І закінчилося все майже так само, як минулого разу: Генрі схлипував і на свій захист міг представити тільки один невблаганний, незаперечний аргумент — здаюся й підкорююся. Едді правий, він не гідний того, щоб жити, не гідний того, щоб хавати помиї з канави. Він піде з дому. Едді більше ніколи його не побачить. Він лише сподівається, що брат
Розповідь помалу перетворилася на гул, що нічим не відрізнявся від звуку хвиль, які невтомно напливали і розбивалися об каменистий берег. Роланд знав цю історію, тому просто мовчав. Це Едді не знав історії, той Едді, у якого вперше за десять чи більше років була справді ясна голова. Едді розповідав свою історію не Роландові, Едді нарешті розповідав історію самому собі.
І це було непогано. Чого-чого, а часу в них було повно, наскільки розумів стрілець. І розмова була одним зі способів його заповнити.
Едді сказав, що коліно Генрі постійно стояло в нього перед очима, той покручений шрам, що зміївся на нозі, піднімаючись угору й опускаючись (звісно, рана давно загоїлася, і зараз Генрі майже не кульгав… тільки коли вони сварилися, кульгання завжди проявлялося сильніше). Едді переслідували думки про все те, від чого Генрі відмовився заради нього, а ще не давала спокою одна значно прагматичніша річ: на вулиці Генрі б не вижив. Там він був би як беззахисний кролик, випущений у джунглі, що кишма кишать тиграми. Залишений на самоті, Генрі б зрештою потрапив до в'язниці чи до лікарні Бельв'ю.
Тож він благав брата лишитися, і Генрі зрештою змилостивився, піддавшись на вмовляння. Минуло півроку, й Едді теж почав колотися. Відтоді життя почато невпинно і невідворотно спускатися по спіралі вниз, а закінчилося все поїздкою Едді на Багами і раптовою появою Роланда.
Будь на місці Роланда інший чоловік, менш прагматичний і більш вдумливий, він би міг запитати (про себе, якщо не вголос): «Чому саме він? Чому починати треба було саме з цього чоловіка? З чоловіка, який, схоже, передвіщає слабкість, чи дивакуватість, чи навіть вірну загибель?»
Але стрілець не просто не поставив собі це питання — воно навіть не спало йому на думку. От Катберт неодмінно б запитав, Катберт усе піддавав питанням, питання були його хворобою, він навіть помер із питанням на вустах. Нікого з них не залишилося, нікого. Останні Кортові стрільці, тринадцятеро тих, що вижили, — а на початку їх клас налічував п'ятдесят шість чоловік, — всі були мертві. Всі мертві, крім Роланда. Він був останнім стрільцем, котрий незламно йшов світом, що крапля за краплею втратив силу, став стерильним і порожнім.
Згадалися слова Корта у день перед Церемонією представлення. «Тринадцять. Це погане число». А наступного дня, вперше за тридцять років, Корт не був присутній на Церемонії. Його учні, останні, кого він зробив стрільцями, прийшли до його хатини і спочатку стали навколішки, схилившись йому до ніг і відкривши беззахисні шиї, а потім підвелися, отримали його вітальні поцілунки й дозволили вчителеві вперше зарядити їхні револьвери.
Отже, він був останнім і, мабуть, вижив тому, що практичність і простота переважили темну романтику його натури. Він розумів, що тільки три речі мали значення: смертність, каі Вежа.
Для обдумування цілком вистачить і їх.
Едді закінчив розповідати свою історію десь о четвертій годині третього дня їхньої подорожі на північ безбарвним узбережжям океану. Сам берег, здавалося, залишався незмінним. І якщо хотілося переконатися в тому, що вони все-таки йдуть, а не стоять на місці, то єдина ознака просування вперед виднілася ліворуч, на сході. Там зубчасті вершини гір почали трохи пом'якшуватися і осідати. Можливо, якщо вони зайдуть досить далеко на північ, гори перетворяться на положисті пагорби.
Розповівши свою історію до кінця, Едді замовк, і так вони мовчки йшли півтори години чи навіть довше. Едді весь час скоса на нього зиркав. Роланд знав: Едді не здогадується, що він помічає ці погляди, надто вже він заглиблений у себе. Роланд також розумів, чого чекає Едді: реакції. Якої-небудь відповіді. Будь-якої.Двічі Едді вже розтуляв рота, але потім, передумавши, знову закривав. Нарешті він не витримав і поставив питання, якого чекав від нього стрілець.
— То як? Що ти думаєш?
— Гадаю, ти зараз тут.
Едді зупинився, взявши руки, стиснуті в кулаки, у боки.
— І це все? Все, що ти можеш сказати?
— Це все, що мені відомо, — відповів стрілець. Відсутні пальці на руках і ногах пульсували й свербіли. Йому хотілося трохи того астинузі світу Едді.
— У тебе нема жодної думки з приводу того, що це все, в біса, означає?
Стрілець міг би виставити вперед скалічену праву руку й сказати: «Подумай про те, що означає ось це, ти, тупий недоумку», — але це спало йому на думку не більше, ніж замислитися над питанням, чому з усіх людей в усіх всесвітах, які тільки могли існувати, йому дістався Едді.
— Це ка, —терпляче відповів він, повертаючись до Едді обличчям.
— Що таке ка? —Голос Едді звучав грубо. — Ніколи про таке не чув. Правда, якщо сказати це слово двічі підряд, вийде дитяча назва лайна.
— Про це мені не відомо, — відповів стрілець. — У нас це слово означає обов'язок або долю, а простонародною мовою — місце, куди мусиш іти.
Едді примудрився зробити так, щоби на його обличчі з'явилося одночасно три вирази: стурбованість, огида і цікавість. — Тоді скажи це двічі, Роланде, бо такі слова для такого малого, як я, означають лайно.