Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Що?
— На якій війні тобі відстрелили шляхетність і вміння прагнути до мети?
Едді відсахується, наче Роланд дав йому ляпаса.
— Піду принесу води, — коротко відповідає він. — Стережися повзучих гадів. Ми сьогодні чимало пройшли, але я досі не знаю, чи вони спілкуються між собою.
Він відвертається, але Роланд встигає помітити, яку останніх червоних променях заходу сонця блищать сльози на його щоках.
Роланд знову повертається обличчям до берега і спостерігає. Монстри повзають і питають, питають і повзають, але, схоже, і те, і те роблять безцільно. Вони наділені якимось розумом, але його вочевидь недостатньо для того, щоби передавати інформацію подібним до себе істотам.
«Господь не завжди запускає тобі тарілку в обличчя, — думає Роланд. — У більшості випадків, але не завжди».
Едді повертається із хмизом.
— Ну? — питає він. — І що ти думаєш?
— Ми в порядку, — хрипить стрілець, і Едді починає щось говорити, але Роланд втомився. Він лягає на спину і дивиться, як на фіолетовому балдахіні неба загоряються перші зірки і
упродовж наступних трьох днів стрілець стабільно почав одужувати. Червоні лінії, що повзли шкірою його рук угору, спочатку змінили напрямок, потім стали світлішати і зрештою зникли. Наступного дня він то йшов сам, то дозволяв Едді себе волокти. Через день він уже взагалі не потребував, щоби його тягнули, просто через кожну годйну-дві обидва деякий час сиділи й відпочивали, поки він не переставав відчувати, що ноги в нього налиті свинцем. Саме під час цих зупинок і вночі, після вечері, поки не догоріло багаття й вони не вкладалися спати, стрілець почав слухати оповіді про Генрі та Едді. Він пам'ятав, як спочатку не міг зрозуміти, що робило стосунки між братами такими непростими, але після того, як Едді почав розповідати — затинаючись, з тією образою та тим гнівом, що походять від глибинного болю, стрілець міг би спинити його, міг би сказати: «Не хвилюйся, Едді. Я все розумію».
Та тільки це б не зарадило Едді. Едді розповідав не для того, щоби допомогти Генрі, бо Генрі був мертвий. Він розповідав, щоби навіки поховати Генрі. А заразом і нагадати собі, що Генрі мертвий, але він, Едді, живий.
Тож стрілець мовчав і не перебивав.
Суть була простою: Едді вважав, що він зіпсував братові життя. Генрі теж у це вірив. Можливо, він повірив у це сам чи тому, що так часто чув лекції матері, які вона читала Едді, наголошуючи на тому, що вони з Генрі пожертвували усім заради нього, аби Едді почувався в безпеці, якщо в цьому місті-джунглях таке можливо, аби він був щасливий, дуже щасливий, якщо в цьому місті-джунглях таке взагалі можливо, щоби він не закінчив, як його нещасна сестра, яку він ледве пам'ятає, але вона була така гарненька, царство їй Небесне. Зараз вона з янголами, і це, поза сумнівом, чудове місце, але мати не хоче, щоб Едді теж пішов до янголів передчасно, якщо його, як його сестру, зіб'є на дорозі якийсь п'яний псих, чи якийсь малий наркоманський покидьок заріже за двадцять п'ять центів, що лежать у Едді в кишені, й покине з кишками, розкиданими по тротуару, і саме тому, що вона знала, що Едді поки що не хоче йти до янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.
Едді розповів стрільцеві про те, що навряд чи його матері було відомо про деякі їхні витівки — наприклад, про те, як вони крали комікси з кондитерської на Рінкон-авеню чи курили цигарки за фабрикою на Когоуз-стрит, де виготовляли зварні вироби з гальванічним покриттям.
Одного разу вони побачили «шевроле», в якому були ключі, і хоча Генрі ледве вмів водити — тоді йому було шістнадцять, а Едді вісім років, — він заштовхав малого у машину і повідомив, що вони їдуть у Нью-Йорк. Едді злякався і розплакався. Генрі теж було страшно, але він розлютився на Едді й звелів йому заткнутися, перестати бути таким довбаним сосунком, у нього було десять баксів, а в Едді — три чи чотири, вони могли весь день, блін, ходити в кіно, а потім сісти на Пелгемський поїзд і повернутися додому раніше, ніж мати встигне накрити на стіл до вечері й подумати, а де ж це її діти. Але Едді все плакав і плакав, і біля мосту Квінсборо вони побачили на бічній вулиці поліцейську патрульну машину, і хоча Едді був упевнений, що коп в машині навіть не дивився у їхній бік, він сказав Ага,коли Генрі різким тремтливим голосом спитав його, чи Едді думає, що той мент їх бачив. Генрі весь пополотнів і зупинив машину біля тротуару так різко, що ледь не збив пожежний гідрант. 1 поки Едді, якого теж охопила паніка, вовтузився з незнайомою ручкою дверей, Генрі, взявши ноги в руки, вже мчав вулицею геть. Але потім зупинився, повернувся і витяг Едді з машини, з такої нагоди ще й давши йому два ляпаси. Після цього вони пішли пішки — ні, насправді вони пішли крадучись — назад до самого Брукліна. На це в них пішла більша частина дня, і коли мати спитала, чому вони такі збуджені, спітнілі й змучені, Генрі відповів, що це тому, що він увесь день вчив Едді, як грати в баскетбол удвох, на баскетбольному майданчику на тому боці кварталу. А потім прийшли великі хлопці, і їм довелося вшиватися бігом. Мати поцілувала Генрі й обдарувала Едді осяйною посмішкою. І спитала його, чи ж не правда, що у нього най-най-найкращий братик у світі. Едді з нею цілком погодився. І в цьому не було ні краплини брехні. Він чесно так вважав.
— Того дня він так само злякався, як і я, — сказав Едді Роландові, коли вони сиділи й спостерігали, як останнє світло дня зникає з морської води, в якій невдовзі відбиватиметься тільки сяйво зірок. — Насправді він злякався ще сильніше, бо подумав, що коп нас бачив, а я знав, що не бачив. Тому він і втік. Але повернувся. Ось у чому сіль. Він повернувся.
Роланд промовчав.
— Ти ж розумієш, правда? — Едді змірив Роланда жорстким допитливим поглядом.
— Розумію.
— Він вічно всього боявся, але завжди повертався.
Роланд подумав, що для Едді було б краще (а взагалі-то і для них обох), якби Генрі того дня… або в якийсь із інших днів просто накивав п'ятами. Але такі люди, як Генрі, ніколи так не вчиняють. Такі, як Генрі, завжди повертаються, бо такі, як Генрі, знають, як користуватися довірою інших. Це єдина річ, якою насправді добре вміють користуватися такі, як Генрі. Спочатку вони перетворюють довіру на потребу, потребу — на наркотик, а щойно це станеться, вони — яким словом це називав Едді? — підсажують. Так. Вони підсажують на це інших.
— Мабуть, піду я спати, — сказав стрілець.
Наступного дня Едді продовжив свою розповідь, але Роланд і без цього вже все знав. Генрі не грав у спорт в останніх класах середньої школи, бо не міг залишатися після уроків на тренування. Генрі мусив дбати про Едді. Той факт, що Генрі був худющий, мав проблеми з координацією рухів і взагалі спорт йому був по цимбалах, ясна річ, до уваги не брався. Їхня мати без угаву переконувала їх обох, що з Генрі вийшов би неперевершений бейсбольний пітчер чи один із тих стрибунів-баскетболістів. У Генрі були погані оцінки, і йому доводилося повторно проходити багато предметів — але це зовсім не тому, що Генрі був дурний. Едді й пані Дін обоє знали, що Генрі страшенно тямущий. Просто той час, який Генрі мусив проводити, виконуючи домашні завдання, він витрачав на те, щоб доглядати Едді (той факт, що зазвичай це відбувалося у вітальні Дінів, де обидва хлопці дивилися телевізор, розлігшись на дивані, чи борюкалися на підлозі, чомусь не мав значення). Погані оцінки означали, що Генрі не міг вступити нікуди, крім Нью-йоркського університету, але навчання там було їм не по кишені, бо з такими оцінками не отримаєш стипендії. А потім Генрі забрали до армії, і він потрапив до В'єтнаму, де йому знесло майже ціле коліно, і біль був нестерпний, а в ліках, які йому давали, було дуже багато морфію, і коли йому стало ліпше, то від ліків його поступово відучили, от тільки не дуже добре їм це вдалося, бо коли Генрі повернувся до Нью-Йорка, в нього на спині сиділа мавпа, голодна мавпа, що жадала їжі, і через місяць-два він сходив до одного чоловіка, і приблизно за чотири місяці (менш ніж через місяць після смерті матері) Едді вперше побачив, як його брат вдихає з дзеркала якийсь білий порошок. Едді подумав, що це кокс. Виявилося — героїн. А якщо простежити за ходом подій від кінця до початку, то хто був у цьому винен?
Роланд нічого не сказав, але подумки почув голос Корта: «Провина завжди лежить в одному і тому ж місці, діточки ви мої: на тому, хто надто слабкий і кого можна в усьому звинуватити».
Дізнавшись правду, Едді спочатку був шокований, а потім розлютився. У відповідь Генрі не пообіцяв, що покине нюхати, а сказав Едді, що не звинувачує його за цей напад люті, він знає, що В'єтнам перетворив його на нікчемний мішок із лайном, він слабкий, він піде з дому, це найкраще, що він може зробити, Едді правий, тільки брудного наркаша, який перетворить хату на бардак, йому тут і не вистачало. Він просто сподівається, що Едді не надто сильно його засуджуватиме. Він визнає, що став слабаком, щось у В'єтнамі перетворило його на слабака, зробило його гнилим, таким самим гнилим, як шнурки кросівок і гумки в спідній білизні від сирості. У В'єтнамі було щось таке, від чого гниє душа, сльозливо зізнався Генрі. Він просто сподівається, що Едді пам'ятатиме всі ті роки, коли він намагався бути сильним.
Заради нього, Едді.
Заради мами.
Тож Генрі спробував піти з дому. А Едді, ясна річ, йому цього не дозволив. Едді безперестану мучило почуття провини. Едді бачив той вкритий шрамами кошмар, на який перетворилася колись здорова нога брата, і коліно, в якому тепер було більше тефлону, ніж кістки. У холі їхнього поверху відбулося змагання з перекрикування. Генрі, з очима, обведеними фіолетовими колами, одягнений у свою стару армійську форму, стояв біля виходу, тримаючи в руці спакований речовий мішок. Едді був майже голий, якщо не брати до уваги пари пожовтілих трусів. Генрі казав: «Едді, я тобі тут не потрібен, я тільки отруюватиму тобі життя, я це знаю», а Едді кричав: «Ти нікуди не підеш, ану повертай свій зад!» Так вони й сварилися, поки пані Макгурськи не висунулася з дверей своєї квартири і не закричала: «Можеш валити звідси чи залишатися, мені на це начхати, але тобі краще вже вирішити, і то швидко, або я викликаю поліцію!» Схоже, пані Макгурськи збиралася виплюнути ще кілька попереджень, аж раптом помітила, що на Едді немає нічого, крім трусів. «А ти, Едді Дін, просто розпусник», — додала вона і швидко сховалася, хряснувши дверима. Наче чортик із табакерки, тільки навпаки. Едді подивився на Генрі. Генрі подивився на Едді. «Здається, наше янголятко набрало кілька фунтів», — тихим голосом сказав Генрі, і обидва розреготалися, хапаючись один за одного і б'ючи один одного по спині кулаками, і Генрі повернувся у квартиру, а тижнів за два Едді теж нюхав і ніяк не міг уторопати, якого біса, блін, він так кипішився, Генрі ж усього-навсього нюхав, бля, це ж просто допомагає відірватися, от і все, і як казав Генрі (якого Едді врешті-решт почне подумки називати великим мудрецем і видатним наркашем), хіба гріх піймати кайф у світі, який стрімголов несеться у пекло?
Минав час. Едді не сказав, скільки часу, а стрілець не допитувався. Він здогадувався, що Едді знав: існує тисяча приводів, але жодної причини для того, щоби ловити кайф, і він досить-таки добре тримав свою звичку під контролем. І Генрі теж вдавалося тримати під контролем свою. Не настільки добре, як Едді, але достатньо, аби не пуститися берега. Тому що, незважаючи на те, розумів Едді правду чи ні (в глибині душі, думав Роланд, розумів), Генрі точно розумів: вони помінялися ролями. Тепер Едді переводив Генрі через дорогу, тримаючи за руку.