Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— НІ! — крикнув Едді, й чайки озвалися криком, наче глузуючи з нього. Омаромонстри питали його про щось, мабуть, натякаючи, що він зрозуміє їх краще, якщо підійде трошечки ближче. А Едді впав на бік, плачучи й тремтячи, й здригаючись від судом.
— Твоя залежність минеться, — сказав стрілець і спромігся видобути одну з пробних упаковок, що лежали в кишенях джинсів Едді, які були так схожі на його власні джинси. Він зміг прочитати тільки деякі з літер, але не всі. Здається, написано «Чифлет».
Чифлет.
Ліки з того, іншого світу.
— Смерть або одужання, — пробурмотів
Тасуються карти
Після тієї ночі ціла смуга життя Роланда спливла намарне, цей проміжок часу для нього насправді не існував. Єдине, що він пам'ятав, — ряд розрізнених картинок, моментів, уривки розмов без контексту. Повз нього проносилися якісь карти: одноокі валети, трійки, дев'ятки, Кривава Чорна Сука — Дама Павуків — які швидко-швидко тасує шулер.
Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд — у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді — в геєні наркотичної ламки.
— Точно менше тижня, — відповів Едді. — Це все, що я можу сказати напевне.
— А звідки ти можеш це знати?
— Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.
— Одужання чи смерть.
— Точно.
На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл, сухий тріск, що накладається на безперестанний, невідворотний шум прибою, які розбиваються об безлюдний берег: БА-БАХ! Він відчуває запах пороху. «Небезпека, — знесилено думає стрілець і тягнеться до револьверів, але їх немає. — О ні, це кінець, це…» Але пострілів більше не чути, натомість крізь пітьму доноситься приємний запах
смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, — думає він. — Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».
«Едді, — намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. — Треба було взяти з собою ще й астину», —думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді — жодних.
З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.
«Що це?» — силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.
Едді читає у нього по губах.
— Не знаю, — роздратовано відповідає він. — Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.
Стрілець бачить, що
— Я тебе годуватиму, — гнівно каже він. — Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже тобі вдалося пробратися у мій світ один раз, то, може, ти зможеш зробити це ще раз.
Едді оглядається довкола.
— І якби мені не було так самотньо. Про них я вже мовчу.
Його погляд повертається до Роланда, і тут з ним стається напад корчів — такий сильний, що він мало не скидає шматки м'яса з тарілки. Нарешті дрож минається.
— їж, хай тобі грець.
Стрілець їсть. М'ясо не просто непогане: воно смачнюче. Він з'їдає три шматки, а потім все застилає пеленою, і знову
він намагається щось сказати, але може тільки шепотіти. Едді притис вухо до його губ, тільки час від часу, коли Едді скрючується в черговому спазмі, воно здригається і відсувається вбік. Стрілець повторює:
— На північ. Угору… вгору узбережжям.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю, — шепоче він.
Едді дивиться на нього.
— Ти шизонутий, — каже він.
Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються, і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.
— Добре, можеш покімарити, — каже він, — але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.
Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною — Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.
Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.
Роланд простягає до нього руку.
Едді намагається відсторонитися.
Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.
Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді — його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.
— Тут є тільки дві можливості вибору, — шепоче Роланд. — Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… — Він сильно закашлюється. — Для мене вибору нема.