Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Не чіпай мене, — сказав він.
— Едді, все скінчено. Вони всі мертві, і твій брат теж мертвий.
— Тільки не вплутуй у це мого брата! — наче дитина, заверещав Едді, і його тіло охопила чергова судома. Він притис відрізану голову до грудей і почав її заколисувати. А потім підняв заплакане обличчя до стрільця.
— Він завжди про мене дбав, розумієш, — сказав він, схлипуючи так голосно, що стрілець ледве розбирав слова. — Завжди. То чому я не можу подбати про нього хоча б один раз, після всього того, що він для мене зробив?
«Аякже ж, дбав він про тебе, — похмуро подумав Роланд. — Глянь-но на себе: сидиш тут і тремтиш, наче з'їв яблуко з лихоманкового дерева. Гарно ж він про тебе дбав».
— Нам треба йти.
— Іти? — На обличчі Едді вперше за весь час з'явився невиразний натяк на розуміння, слідом за яким негайно проступила тривога. — Я нікуди не піду. Особливо туди, де ті великі краби чи що воно таке зжерли Джека.
Хтось грюкав кулаком у двері, голосно вимагаючи відчинити.
— То ти хочеш залишитися тут і пояснювати, звідки всі ці трупи? — спитав стрілець.
— Мені по цимбалах, — сказав Едді. — Без Генрі мені все по барабану. Все.
— Можливо, для тебе це не має значення, але, крім тебе, є й інші, в'язню, — сказав Роланд.
— Не смій мене так називати! — заволав Едді.
— Я називатиму тебе так доти, доки ти не покажеш мені, що здатен вийти за грати своєї клітки! — закричав Роланд у відповідь. Від крику горло боліло, але він кричав, не звертаючи на біль уваги. — Викинь той гнилий шматок м'яса і перестань скиглити!
Едді подивився на нього: щоки мокрі, очі широко розплющені, а в них — страх.
— ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС! — прокричав хтось у гучномовець надворі. Едді той голос здався зловісним, наче голос ведучого телевікторини. — ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ! ПОВТОРЮЮ: ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ!
— А що мене чекає по той бік дверей? — тихо спитав Едді у стрільця. — Валяй, розкажи мені. Якщо зумієш переконати, то так і бути, може, я й піду. А якщо збрешеш, я це зрозумію.
— Можливо, смерть, — відповів стрілець. — Але перш ніж це тебе спіткає, гадаю, нудьгувати тобі не доведеться. Я хочу, щоб ти склав мені компанію в моїй подорожі. Ясна річ, вона може закінчитися смертю — смертю для нас чотирьох у якомусь дивному місці. Але якщо нам пощастить пробитися… — Його очі засяяли. — Якщо ми прорвемося, Едді, ти побачиш щось таке, що перевершить усі твої сподівання.
— І що ж воно таке?
— Темна Вежа.
— Де ця Вежа?
— Далеко від того узбережжя, на якому ти мене знайшов. А наскільки далеко — це мені не відомо.
— А що це таке — Темна Вежа?
— І цього я не знаю… це може бути щось на кшталт… осі. Центральної опори, завдяки якій тримається вся світобудова. Все життя, в усі часи і на всьому нескінченному просторі.
— Ти сказав, що нас четверо. А ще двоє хто?
— Я з ними не знайомий, бо їх ще треба видобути.
— Так само, як мене. Чи так само, як тобі хотілося б видобути мене.
— Так.
Надворі пролунав вибух, схожий на кашель, наче почався обстріл із міномета. Вітрина «Похилої вежі» розлетілася на друзки. Бар почав заповнюватися задушливими клубами сльозогінного газу.
— Ну? — спитав Роланд. Він міг би примусово схопити Едді, щоби від їхнього контакту з'явився дверний отвір, а потім протиснутися разом із ним у прохід. Але він бачив, що Едді заради нього ризикував життям, бачив, з якою гідністю природженого стрільця поводився цей чоловік, осідланий злими духами, незважаючи на свою згубну залежність від наркотиків і те, що він був змушений битися голим, в чому мати народила. Тому він хотів, щоб Едді вирішував за себе сам.
— Подорожі, пригоди, Вежі, світи, які треба завоювати, — сказав Едді й силувано посміхнувся. У вітрину влетіли нові шашки зі сльозогінним газом і зі свистом вибухнули на підлозі, але жоден з них не озирнувся. Перші ядучі щупальця газу вже дісталися до кабінету Балазара. — Все це звучить привабливіше, ніж у тій книжці Едгара Райса Берроуза, яку Генрі часом читав мені в дитинстві. Ти не згадав лише одну річ.
— Яку?
— Вродливих дівчат із оголеними грудьми.
Стрілець посміхнувся.
— На шляху до Вежі може трапитися все, що завгодно, — відповів він.
Тіло Едді знову пройняла дрож. Він підняв голову Генрі, поцілував у холодну попільно-сіру щоку і обережно поклав вкриту згустками крові реліквію на підлогу. А потім звівся на ноги.
— Гаразд, — сказав він. — У мене все одно ніяких планів на вечір.
— Ось, візьми, — сказав Роланд і кинув йому одяг. — Взуй хоча б черевики. Ти поранив собі ноги.
Надворі, на тротуарі, двоє копів у масках із оргскла і подвійних бронежилетах вибивали парадні двері «Похилої вежі». У туалеті Едді (у самих трусах і кросівках «Адідас») по одному передав пробники «Кефлексу» Роланду, а той повкладав їх у кишені джинсів Едді. Коли всі ліки були надійно сховані в кишені, Роланд знову обхопив правою рукою шию Едді, а Едді взяв Роланда за ліву руку. 1 прямокутником пітьми перед ним раптом постали двері. Едді відчув, як повів вітру з іншого світу відкинув йому з чола просякле потом волосся. Почув, як на каменисте узбережжя накочують хвилі. Вдихнув вологий солоний запах моря. І попри все на світі, попри весь біль і все горе, раптом захотів побачити цю Вежу, про яку говорив Роланд. Дуже сильно зажадав цього. Генрі мертвий, а що ще тримало його в цьому світі? Ї хні батьки померли, постійної дівчини відтоді, як три роки тому він серйозно підсів на наркоту, у нього не було — тільки безперестанна зміна шльондр, ширялок і нюхалок. 1 жодної порядної. До дідька таке життя.
Вони переступили через поріг, Едді навіть ішов трохи попереду.
На тому боці його зненацька охопили корчі, знову дрож і агонія, що зсудомлює м'язи, — перші ознаки тривалого утримання від героїну. А разом з ними з'явилися й перші тривожні думки.
— Зажди! — закричав він. — Мені треба повернутися, всього лише на хвилину! Це в його столі! В його столі чи в тій, іншій кімнаті! Наркотики! Якщо вони накачували Генрі наркотою, то там мусить бути гера! Героїн! Він мені потрібен! Потрібен!
Він благально поглянув на Роланда, але стрільцеве обличчя наче скам'яніло.
— Едді, та частина твого життя закінчилася, — сказав він і простягнув ліву руку.
— Ні! — пронизливо закричав Едді, вчепившись в нього. — Ні, ти не доганяєш, мені треба! ТРЕБА!
З тим самим успіхом він міг би вчепитися в камінь.
Стрілець захряснув двері.
Із глухим звуком «клац», що свідчив про невблаганну скінченність, двері зачинилися і впали на пісок, здійнявши невеличкі хмарки куряви. За дверима не було нічого, та й слва зникли з їхньої поверхні. Цей портал між світами зачинився навіки.