Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Так, гаразд, міс Волкер.
— Рада, що ти схвалюєш, дорогенька.
Продавщиця скорчила міну — Едді побачив це, коли вона відвернулася. Мабуть, причина такої реакції була простою: дівчині не сподобалося, що з нею так розмовляє «нахабна негритоска» (знову ж таки, така думка з'явилася у нього тому, що ці знання він швидше почерпнув із фільмів, ніж з історії чи навіть вуличного життя, бо надто вже декорації нагадували сцену з фільма, знятого в 60-ті, щось типу «В спекотну ніч» із Сідні Стайгером та Родом Пуатьє). Але все могло пояснюватися ще простіше: Роландова Дама Тіней, чорна вона чи біла, виявилася падлючим стервом.
А те насправді це не мало значення, чи не так? Ніщо не мало, блін, значення. Він думав лише і винятково про одне — вибратися звідси до такої матері.
То був Нью-Йорк, він мало не відчував запах Нью-Йорка.
А в Нью-Йорку було ширево.
Це він теж мало не нюхом чув.
Тільки існувала одна перепона.
Одна велика заїбиста перепона.
8
Роланд уважно стежив за Едді. За весь цей час він будь-якої миті міг шість разів убити Едді, але вирішив стояти спокійно і мовчки та дозволити йому самому впоратися з ситуацією. У Едді було багато різних рис вдачі, і багато не надто гарних (як чоловік, що свідомо допустив, аби дитина впала у прірву і забилася на смерть, стрілець знав різницю між «гарно» і «не дуже добре»), але дурість до них не належала.
Едді був розумним хлопцем.
Він зробить правильний вибір.
І він зробив.
Він озирнувся на Роланда, всміхнувся одними губами, крутнув стрільцевий револьвер на пальці (вийшло незграбно, наче пародія на заключний жест ярмаркового стрілка по мішенях) і простягнув його Роландові рукояткою вперед.
— Ця штука може виявитися для мене шматком лайна, навіть якщо я матиму з неї якусь користь, правда ж?
«А ти, коли хочеш, то говориш розумні речі, — подумав Роланд. — Тільки чому ти так часто мелеш дурниці, Едді? Тому, що тобі здається, ніби так говорили там, куди пішов твій брат зі своїми револьверами?»
— Правда ж? — повторив Едді.
Роланд кивнув.
— І якби я все-таки всадив у тебе кулю, що б сталося з тими дверима?
— Не знаю. По-моєму, єдиний спосіб дізнатися — спробувати це зробити.
— А як ти думаєш, що могло б статися?
— Думаю, вони б зникли.
Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?
Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.
Едді не хотів, щоби екран погас.
Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.
— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.
— Так.
— Типу того.
— Так.
— Ти потрапиш у її голову. Так само, як потрапив до моєї.
— Так.
— Так ти проберешся автостопом у мій світ, та й по всьому.
Роланд промовчав. «Автостопом» — одне з тих незрозумілих слів, які Едді часом вживав… але суть він ухопив.
— Але ти зміг би пройти у своєму власному тілі. Як там, у Балазара. — Він говорив уголос, але насправді розмовляв сам із собою. — Тільки для цього тобі потрібен я, правильно?
— Так.
— Тоді візьми мене з собою.
Стрілець розтулив рота, аби відповісти, але Едді вже поспіхом продовжував:
— Не зараз, я не про те, щоб зараз. Я знаю: якщо ми просто… зненацька вискочимо, то почнеться паніка чи ще яка фігня. — Він дико розреготався. — Наче фокусник, що витягає з капелюха кролика. От тільки капелюха нема, авжеж. Ми почекаємо, поки вона залишиться сама, а тоді…
— Ні.
— Я повернуся разом з тобою. Клянуся, Роланде. Тобто, я розумію, що в тебе є завдання, а я його частина. Знаю, що ти врятував мою дупу на митниці, але і я твою врятував у Балазара — ти так не думаєш?
— Думаю, врятував, — відповів Роланд. Він згадав, як Едді підводився з-за стола, не зважаючи на ризик, і на мить завагався.
Але тільки на мить.
— То як? Баш на баш. Рука руку миє. Все, що мені потрібно, — на пару годин повернутися в мій світ. Курку там смажену замовити в ресторанчику і прихопити з собою, може, ще коробку пончиків. — Едді кивнув у напрямку дверного проходу, де картинка знову почала рухатися. — Що скажеш?
— Ні, — відповів стрілець, цієї миті думаючи зовсім не про Едді. Той рух проходом — Дама, ким би вона не була, рухалася не так, як звичайні люди, — не так, як, скажімо, Едді, коли Роланд дивився його очима, або так (наразі, коли він замислився над тим, що ніколи не спадало йому на думку раніше, так само, як ніколи не помічав постійної присутності кінчика свого носа у нижньому полі периферичного зору), як рухався він сам. Коли людина йде, поле її зору потроху розхитується, наче маятник: лівою ногою, правою ногою, лівою ногою, правою ногою, світ хитається вперед-назад так спокійно і лагідно, що через деякий час — невдовзі по тому, як почнеш іти, думав він — просто перестаєш це помічати. У пересуванні Дами не було нічого від маятника — вона просто плавно рухалася проходом, наче по рейках їхала. Цікаво, що в Едді було те саме відчуття… тільки для нього все виглядало, як зйомка стедікамом. Це відчуття його заспокоювало, бо воно було знайомим.
Для Роланда ж це було чужим… але тут його роздуми обірвав Едді. Його голос звучав на високих тонах.
— А чому ні? Чому, блядь, ні?
— Бо ніяка курка тобі не потрібна.
Я знаю, як називається те, чого ти хочеш, Едді. Ти хочеш «вмазатися». «Дозняк» роздобути.
— То й що з того? — викрикнув, мало не завищав Едді. — А як хочу, то що? Я ж сказав, що повернуся з тобою! Я тобі слово дав! Чесне, блядь, СЛОВО! Що тобі ще треба? Хочеш, щоб я поклявся ім'ям своєї матері? Добре, я клянуся ім'ям своєї матері! Хочеш, щоб я поклявся ім'ям свого брата Генрі? Все, я клянуся! Клянуся! КЛЯНУСЯ!
Енріко Балазар міг би його просвітити на цю тему, але стрільцеві не потрібні були поради таких, як Балазар. Він і сам знав прописну істину: ніколи не довіряй наркоманові.
Роланд кивком показав на двері.
— Принаймні до того часу, поки ми не знайдемо Вежу, та частина твого життя закінчилася. Після того, як знайдемо, — мені байдуже. Після того ти будеш вільний і зможеш забиратися куди завгодно, хоч у своє пекло. Але поки що ти мені потрібен.
— Ах ти ж довбаний смердючий брехун, — тихо сказав Едді. Голос був позбавлений емоцій, але стрілець побачив, що в очах у нього блищали сльози. І нічого не сказав у відповідь. — Ти ж знаєш, що не буде ніякого «після», ні для мене, ні для неї, ні дія того третього, ким би він не був. Та й тобі, мабуть, ніяке «після» не світить — у тебе, блядь, такий роздовбаний вигляд, яку Генрі, коли йому вже було зовсім хріново. Якщо ми не здохнемо на шляху до твоєї Вежі, то нам точно вили, коли ми туди доберемося. То навіщо ти мені брешеш?