Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Роланд не відповів.
Вражена ще сильніше, Дама спитала:
— А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?
Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня ?
Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»
Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.
Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять.І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.
Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».
Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.
Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь-ледь пройшов — Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово
(плацентарний)
про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.
Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда,кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.
Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері — між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.
Кіно стало нерухомою фотографією.
Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.
— Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, — майже благально промовила ця жінка.
— Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, — відповів Едді. — Ти більше не в Канзасі.
Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.
Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.
— Розкажи їй! — закричав Едді. — Це ж ти її привів, то давай, колися! — А за мить вже тихішим голосом додав: — І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.
4
Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.
Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.
От тільки…
От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.
Так було до самого кінця.
Наприкінці вона змінилася.
І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт
(блискавичний погляд)
самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке
(ти розбилатарілку це ти)
якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…
— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.
Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.
— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.
— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!
— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.
Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».
Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.