Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.
Вона замовкла, роззираючись довкола.
— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.
Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.
— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.
— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.
Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.
— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?
— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.
— Не може, але мені цікаво.
— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.
— А що це таке?
Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.
— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?
— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?
— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.
— Схоже, мене щойно поставили на місце.
— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.
— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.
— Які нісенітниці!
— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.
— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.
— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?
— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?
— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.
Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.
— Краще розкажіть про цеглину.
— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.
Вона розсміялася.
— Малій дитині подарунки завжди ввижаються такими чарівними, чи ж не правда, Едді?
Він посміхнувся у відповідь.
— Це точно. Подарунки ніколи не забуваються. Ні ті, які дарують тобі, ні ті, котрі отримують інші.
— На той час мій батько вже почав багатіти, але я знала тільки те, що ми прорвалися.Так це називала моя мати. Одного разу я розповіла їй, що дівчинка, з якою я гралася, спитала, чи мій тато заможний, і мама наказала мені саме так пояснювати всім моїм приятелям, якщо мене запитають про наші статки. Що ми прорвалися.
Отож, вони могли собі дозволити подарувати Синій Тітці гарний порцеляновий сервіз, і я пригадую…
Вона запнулася. Піднісши руку до скроні, з неуважним виглядом потерла її, наче в неї починалася мігрень.
— Що пригадуєте, Одетто?
— Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.
— Що?
— Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.
— А вам не хочеться?
— Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. — Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.
— Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг-Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.
Вона подивилася на Едді.
— У вагоні для Джима Кроу, — закінчив він.
— Точно! У ньому. В ті часи негри їздили лише в такому вагоні, і їсти їм дозволялося тільки там. Ми прибули в Оксфорд-Таун, аби змінити саме це.
Вона глянула на нього, майже не сумніваючись: зараз він почне наполягати, що вона тут, а не в якомусь Оксфорд-Тауні, але його знову полонив вир власних спогадів: мокрі пелюшки й ці слова. Оксфорд-Таун. Зненацька у пам'яті спливли інші слова, всього лише один рядок, але він пригадав, що Генрі весь час невтомно їх наспівував, аж поки мати не попросила його замовкнути, бо їй не чути Волтера Кронкайта.