Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Вам подобається думати, що ви справедливіша, — сказав Едді.
— Те, що ми про себе думаємо, і те, чим ми є насправді, рідко має щось спільне, як мені здається. Але це правда, мені хочеться вважати себе справедливішою. Тож прошу вас, Едді, вибачте мені.
— За однієї умови.
— Про що це ви? — На її губах знову заграла слабка посмішка. І це було добре. Йому подобалося, що він здатен викликати у неї посмішку.
— Дайте цьому всьому шанс. Ось така умова.
— Чому саме я маю дати шанс? — В її голосі звучали легкі нотки глумливого здивування. Якби таким тоном з ним розмовляв будь-хто інший, то Едді, мабуть, розсердився б, бо подумав, що його беруть на кпини. Але з нею все було інакше. В її вустах це прозвучало нормально. Едді подумав, що від неї може почути що завгодно і не образитися.
— Тому, що є третій варіант. Що це все відбувається насправді. Тобто… — Едді прочистив горло. — Я не надто добре знаюся на всій цій філософській фігні, метаморфозиці, чи як воно, блін, називається…
— Ви маєте на увазі метафізику?
— Можливо. Не знаю. Мабуть, так. Але я знаю, що не можна так уже сильно не довіряти своїм відчуттям. Тобто, якщо ваша думка про те, що це все сон, слушна…
— Я не казала «сон»…
— Хай там як ви це назвали, все ж зводиться до сну, хіба ні? Фальшивої дійсності?
Якщо кілька секунд тому в її голосі й звучала поблажливість, то зараз вона випарувалася.
— Можливо, філософія й метафізика не ваш коник, Едді, але, мабуть, у школі ви залюбки брали участь у дискусійних гуртках.
— Ніколи. Ті гуртки були для геї'в, страшків і заучок. Як шахові клуби. Що ви маєте на увазі під коником? Що таке коник?
— Те, що вам подобається. А що ви маєте на увазі під геями? Хто такі геї?
Якусь мить він вивчав її поглядом, потім знизав плечима.
— Гоміки. Голубі. Та байдуже. Обмінюватися словами можна цілий день. На цьому далеко не заїдеш. Я просто хочу сказати, що якщо це все сон, то, може, мій, а не ваш. А раптом це ви — плід моєї уяви?
Її посмішка враз зів'яла.
— Вас… вас не били по голові.
— Вас теж.
Тепер від посмішки не лишилося й сліду.
— Якщо я не пам'ятаю, то це не означає, що ніхто до цього не причетний, — трохи різкувато виправила вона.
— І я не пам'ятаю! — вигукнув Едді. — Ви казали, що в Оксфорді народ грубий. То я вам скажу, що ці митники — теж не фунт ізюму, особливо коли їм не вдається знайти товар, який вони винюхують. Хтось із них міг легко стукнути мене по голові рукояткою свого пістолета. І може бути так, що я зараз лежу собі в палаті лікарні Бельв'ю, і мені сниться сон про вас із Роландом, а митники пишуть у своїх звітах, що під час допиту я застосував насильство, і їм довелося вжити відповідних заходів.
— Це не те саме.
— Чому? Бо ви інтелігентна й суспільно активна чорношкіра дамочка без ніг, а я просто наркаш із Кооперативного містечка?
Він сказав це з усмішкою, прагнучи по-дружньому пожартувати над нею, але вона несподівано розлютилася.
— Прошу вас, припиніть називати мене чорношкірою!
Він зітхнув.
— Добре, але до цього доведеться звикати.
— Ні, вам усе-таки слід було відвідувати дискусійний гурток.
— Бля, — сказав він, і вона так підкотила очі, що він знову зрозумів: між ними не просто різниця в кольорі шкіри. Вони розмовляють одне з одним з різних островів. А вода, що їх розділяє, — це час. Та байдуже. Лайка привернула її увагу. — Я не хочу з вами сперечатися. Я хочу вас розтрясти, щоби ви нарешті зрозуміли, що не спите, ось і все.
— Я могла б підкоритися диктату вашого третього варіанта, принаймні тимчасово, поки це… ця ситуація… не буде розв'язана, тільки є одне «але»: Між тим, що трапилося з вами і зі мною, фундаментальна різниця. Настільки фундаментальна, настільки гігантська, що ви її просто не помічаєте.
— Тоді покажіть, у чому вона.
— У вашій свідомості немає порушення послідовності. А у моїй є обрив, і дуже глибокий.
— Не розумію.
— Ви усвідомлюєте кожну хвилину свого часу, — пояснила Одетта. — Ваша історія просувається від точки до точки: літак, вторгнення того… того… його…
З явною відразою вона кивнула в напрямку передгір'їв.
— Потім ви ховали наркотики, вас заарештували і таке інше. Історія фантастична, але в ній не бракує жодних ланок.
Якщо говорити про мене, то я приїхала з Оксфорда, мене зустрів Ендрю, мій водій, і привіз додому. Я прийняла ванну й хотіла спати. У мене починалася сильна мігрень, а сон — це єдині ліки від особливо сильного болю в голові. Але було близько півночі, і я вирішила спочатку подивитися новини. Мене відпустили разом з кількома нашими, але коли ми від'їжджали, деякі досі залишалися за ґратами. Я хотіла дізнатися, чи їхні справи були вирішені.
Я витерлася рушником, наділа халат і пішла до вітальні. Ввімкнула телевізор. Ведучий новин почав розповідати про останню заяву Хрущова щодо американських радників у В'єтнамі. Він сказав: «У нас є запис із…» — а потім зник, а я опинилася на цьому узбережжі, на візку, який котився по піску. Ви кажете, що бачили мене в якомусь магічному дверному отворі, якого зараз немає, і що я була в «Мейсі» й займалася злодійством. Усе це просто безглуздо, але навіть якщо припустити, що так було, я ж могла знайти собі щось краще за дешеву біжутерію. Я взагалі не ношу прикрас.
— Тоді ще раз гляньте на свої руки, Одетто, — тихо сказав Едді.
Довго-предовго вона переводила погляд від «діаманта» на лівому мізинці, надто великого і вульгарного, аби бути справжнім, до гігантського опала на середньому пальці правої руки, занадто великого і вульгарного, щоби виявитися підробкою.
— Це все не насправді, — вперто повторила вона.
— У вас часом не заїло платівку? — Едді вперше по-справжньому розлютився. — Щоразу, коли у вашій охайній маленькій історійці виникає діра, ви просто починаєте торочити «це все не насправді». Детто, станьте вже нарешті розумнішою.
— Не смійте мене так називати! Ненавиджу це ім'я! — закричала вона так пронизливо, що Едді аж сахнувся.
— Даруйте. Нічого собі! Я не знав.
— Ніч для мене виявилася днем, я була одягнута, а тепер роздягнута, я сиділа у себе в вітальні, а опинилася на цьому порожньому пляжі. А що насправді сталося, так це те, що якийсь неотесаний пузатий помічник шерифа садонув мене по голові кийком, от і все!
— Але ж ваші спогади не обриваються в Оксфорді, — лагідно сказав Едді.
— Щ-що? — Знову непевність. А можливо, небажання визнавати очевидне. Так само, як і з перснями.