Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Він уривчасто, наче задихаючись, реготнув.
— Чого тобі так смішно, білявий? — спитала Детта. І хоча за задумом її тон мусив виражати сарказм, у ньому ледь вчувалися сердиті нотки.
«Навряд чи мені варто зараз сміятися, — подумав він. — Радше, навпаки. Як і в усьому, що стосується її».
— Тобі не зрозуміти, дитинко. Заспокойся.
— Коли все це закінчиться, я тебе заспокою, — відрізала вона. — Я тебе й твого козла-приятеля так заспокою, що ви мені розляжетеся шматками по всьому цьому пляжу. Будь спок. А тим часом побережи свій дихальник, а то як би не зіпсувався, нічим штовхати буде. Он уже й так
— Та ти ж за нас двох говориш, — видихнув Едді. — Схоже, ти у нас ніколи не захекуєшся, повітря не бракує.
— Я тобі зараз зіпсую повітря, біла мордо! Прямо в твій дохлячий писок насмерджу!
— Ти все тільки обіцяєш. — Едді виштовхнув коляску із піску, і деякий час вона котила більш-менш плавно. Сонце підбилося ще зовсім не високо, а він уже весь вкрився потом.
«День буде веселий і змістовний, — подумав він. — Я вже це передчуваю».
Зупинки.
Це було по-друге.
Вони натрапили на смугу, де пісок був рівний і твердий. Тепер Едді штовхав коляску швидше. У голові снувалися невиразні думки про те, що якби вдалося втримати це крихітне прискорення, то він зміг би суто за інерцією проскочити наступну піщану яму, що трапиться на шляху.
Аж раптом візок став на місці. Застиг мов укопаний. Задня поперечина з глухим звуком вдарила Едді в груди, і він охнув. Роланд озирнувся, але навіть котяча моторність стрільця не змогла перешкодити ходу подій: візок Дами, як і погрожував раніше у кожній піщаній ямі, перевернувся. І потягнув за собою зв'язану Детту, яка навіть попри свою безпомічність дико гигикала і не припинила хихотіти навіть після того, як Роланд і Едді нарешті спромоглися вирівняти візок. Деякі мотузки так міцно затягнулися, що, напевне, безжально врізалися в її плоть, перекриваючи доступ крові до кінцівок. На лобі була рана, з якої на брови стікала кров. А вона знай хихотіла.
На той час, коли візок знову став на колеса, чоловіки засапалися і важко дихали. Разом із жінкою він, мабуть, важив фунтів двісті п'ятдесят, і більша частина цієї ваги припадала на візок. Едді подумав, що коли б стрілець забрав Детту з його часу, 1987 року, коляска важила б на шістдесят фунтів менше.
Детта гигикнула, пирхнула і закліпала очима, аби розігнати кров, що натекла в очі.
— Ох, хлопчики, ви мене перекинули.
— Подзвони своєму адвокатові, — пробурмотів Едді. — Подай на нас до суду.
— А коли садовили мене назад, вимоталися до дна. Хвилин десять мудохалися, ніяк не менше.
Стрілець відірвав черговий шмат від своєї сорочки — від неї й так лишилися самі спогади, так що заощаджувати було не варто — і простягнув ліву руку, аби обтерти Детті кров з лоба. І тут вона так люто клацнула зубами, прагнучи вкусити його, що Едді подумав: «Якби Роланд зреагував трохи повільніше, лише на мить забарився, то Детта Волкер зрівняла б кількість пальців на його руках».
Вона знову гигикнула і вп'ялася в нього лихим поглядом, у якому блимали веселі вогники, але стрілець побачив, що на дні цих очей зачаївся страх. Детта боялася його. Боялася, бо він був Справжнім Мерзотником.
А чому він був Справжнім Мерзотником? Можливо, тому, що в глибині душі вона відчувала: він дещо про неї знає.
— Майже дістала тебе, біла мордо, — виплюнула вона. — Цього разу майже вдалося.
І по-відьмачому захихотіла.
— Потримай їй голову, — незворушно проговорив стрілець. — Кусається, наче тхір.
Едді виконав його прохання, а стрілець обережно обтер кров з Деттиного чола. Рана була не широка і, судячи з усього, неглибока, але стрілець не захотів ризикувати. Він повільно спустився до моря, змочив шмат сорочки солоною водою і повернувся до Детти.
Поки він наближався, Детта заверещала не своїм голосом.
— Ану не підходь! Не смій мене чіпати тою хернею! Не смій мене терти водою, з якої вилазили отруйні тварюки! Забери! Забери геть!
— Тримай голову, — так само незворушним голосом сказав Роланд. Детта шалено мотала нею з боку в бік. — Я не хочу ризикувати.
Едді взяв її голову обома руками… і стиснув, коли вона спробувала виборсатися. Зрозумівши, що він не жартує, Детта миттю заспокоїлася й перестала виказувати страх перед мокрою ганчіркою. Зрештою, вона лише вдавала, що їй страшно.
Весь той час, поки Роланд промивав поріз, ретельно вимиваючи частинки піску, що в'їлися, вона з усмішкою його роздивлялася.
— Так, я бачу, ти не просто вимотаний, — відзначила Детта. — Біла мордо, та ти весь хворий. По-моєму, ти довго не протягнеш. Ти взагалі не протягнеш нічого, крім ніг.
Едді оглянув примітивні органи керування коляскою. Там було ручне аварійне гальмо, яким блокувалися обидва колеса. Детта дотягнулася до нього правою рукою, терпляче вичікувала, поки Едді добре розженеться, а потім смикнула за гальмо, навмисне, щоби випасти з візка. Навіщо? Щоб уповільнити їх пересування, от і все. Причин для того, аби зробити таке, не було, але такій жінці, як Детта, причини до лампади, подумав Едді. Така, як Детта, спокійно вчинить так тільки заради підлянки.
Роланд трохи ослабив її пута, аби кров могла циркулювати вільніше, а потім надійно прив'язав її руку подалі від гальма.
— Порядок, шеф, — сказала Детта, обдаровуючи його сліпучою, але надто вже зубастою посмішкою. — Все одно моя буде зверху. Є й інші способи вам нагидити, хлопці. Ціла купа способів.
— Уперед, — безбарвним тоном промовив стрілець.
— Чувак, ти в нормі? — спитав Едді. Стрільцеве обличчя було дуже блідим.
— Так. Ходімо.
І вони знову рушили уздовж узбережжя.
10
Стрілець наполіг на тому, аби годину штовхати візок, і Едді неохоче поступився йому. Роланд провіз його через першу піщану яму, але в другій Едді довелося втрутитися, й витягали вони візок уже разом. Стрілець хапав ротом повітря, на лобі виступили великі краплі поту.
Едді дозволив йому провезти коляску трохи далі, й Роланд цілком успішно впорався з завданням обходити місця, де пісок був досить розсипчастим, аби колеса повгрузали в нього. Але зрештою візок знову застряг, і Едді не зміг довше хвилини витримувати жалюгідне видовище, коли Роланд силкувався його витягти, — стрілець засапався, його груди важко здіймалися й опускалися, а відьма (так Едді почав називати її про себе) аж заходилася від сміху і навмисне нахилялася назад, аби ускладнити завдання, — а потім він посунув стрільця вбік і одним сердитим ривком висмикнув візок із піску. Коляска загрозливо захиталася, і Едді побачив чи швидше відчув, як відьма в слушний момент інстинктивно посувається вперед," наскільки дозволяли мотузки, прагнучи одного: знову вивалитися.