Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
7
Після колотнечі Едді та Детта Волкер з часом знову заснули (Детта не так заснула, як поринула у стан непритомності від виснаження, звісившись вбік, але не падаючи, бо була прив'язана мотузками).
Але стрілець не склепляв повік.
«Мені доведеться привести їх на ґерць, — подумав він. Але для того, аби збагнути, що цей бій може виявитися смертним, жоден із «покрівельників», про яких говорив Едді, був не потрібен. — Якщо перемогу здобуде світла, Одетта, то все може обернутися добре. Але якщо переможе темна, все буде втрачено безповоротно».
І все ж він відчував, що насправді потрібно було не вбивати,
Але про це ще рано думати. Гадаю, якщо мені вдасться змусити їх визнати одна одну, то це неминуче призведе до сутички. Як же це зробити?
Стрілець всю ніч пролежав без сну і сушив собі голову цим питанням. І хоча лихоманка всередині наростала, він так і не знайшов на нього відповіді.
8
Едді прокинувся незадовго до світанку, побачив, що Роланд, загорнувшись у ковдру, як індіанець, сидить біля охололого багаття, яке вони розклали минулої ночі, і приєднався до нього.
— Як почуваєшся? — тихим голосом спитав він стрільця. Дама, хрест-навхрест обв'язана мотузками, досі спала, але час від часу смикалася, щось бурмотіла і стогнала.
— Добре.
Едді обвів його оцінювальним поглядом.
— По тобі цього не скажеш.
— Дякую тобі, Едді, — сухо відрізав стрілець.
— Ти тремтиш.
— Це минеться.
Дама знову смикнулася і застогнала — цього разу слово, яке зірвалося з її губ, уже майже можна було розібрати. Воно було схоже на «Оксфорд».
— Боже ж ти мій, як мені не подобається, що вона зв'язана, — пробурмотів Едді. — Наче те трикляте теля в коморі.
— Невдовзі вона прокинеться. Хтозна, може, після цього ми її розв'яжемо.
Жоден з них не насмілився вимовити це вголос, але малося на увазі, що вони сподіваються на те, що коли Дама у візку пробудиться, то з їхніми очима зустрінеться лагідний, хай навіть трохи спантеличений, погляд Одетти Голмс.
Минуло п'ятнадцять хвилин, і коли перші промені сонця позолотили верхівки пагорбів, її очі справді розплющилися — але то був не ніжний погляд Одетти Голмс, а скажені озлоблені витрішки Детти Волкер.
— Ну, і скільки разів ви мені всунули, поки я куняла? — спитала вона. — У мене всередині так слизько і жирно, наче там хтось добряче попрацював парою маленьких білих свічок, які ви, сіром'ясіуйобки, називаєте херами.
Роланд зітхнув.
— Рушаймо, — сказав він і з гримасою болю звівся на ноги.
— Я нікуди з тобою не піду, мудак, — виплюнула з себе Детта.
— Ще й як підеш, — озвався Едді. — Мені страшенно шкода, крихітко.
— І куди, по-вашому, я піду?
— Ну, — сказав Едді, — те, що було за Дверима Номер Раз, виявилося не таким вже й приємним. За Дверима Номер Два все було ще гірше. Отже, тепер, замість покинути це все, як зробили б нормальні люди, ми підемо прямісінько вперед і пошукаємо Двері Номер Три. Судячи з того, як розвивалися події, гадаю, там швидше за все виявиться який-небудь Ґодзилла чи Триголова Гідра. Але я оптиміст. Я досі сподіваюся, що там на нас чекають каструлі з іржостійкої сталі.
— Я нікуди не піду.
— Підеш, де ти дінешся, — відрізав Едді і зайшов за її візок ззаду. Вона знову почала пручатися, але вузли зав'язував стрілець, і від її зусиль вони хіба що трохи ослабли. Невдовзі вона пересвідчилася в тому, що борюкатися марно, і затихла. Жінка була по вінця повна отрути, але далеко не дурна. Повернувши голову через плече, вона обдарувала Едді таким вишкіром, що він аж сахнувся. Такого злого виразу він ніколи не бачив на жодному людському обличчі.
— Ну нехай, може, я й прокочуся недалеко, — сказала вона, — але мабуть, не так далеко, як ти думаєш, білявий. І, Бог тому свідок, не так швидко, як ти гадаєш.
— Тобто?
Знову злостивий косий погляд через плече і вишкір.
— Побачиш, білявий.
– Погляд її очей, шалений, але переконливий, ненадовго перемістився на стрільця. — Обидва у мене взнаєте.
Едді взявся за велосипедні захвати на кінцях ручок її інвалідного візка, і вони знову рушили на північ уздовж узбережжя, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Тільки тепер на піску залишалися не тільки їхні сліди, але й подвійні лінії від коліс Даминого візка.
9
День обернувся суцільним жахіттям.
Важко було оцінювати пройдену відстань, рухаючись місцевістю, що залишалася незмінною майже на всій протяжності, але Едді розумів: зараз вони просувалися черепашачим кроком.
І знав, хто в цьому винен.
Авжеж.
«Обидва у мене взнаєте», — погрожувала Детта, і не минуло й півгодини відтоді, як вони вирушили в путь, як почалося це взнавання.
Візок треба було штовхати.
Це по-перше. Штовхати візок берегом, всипаним дрібним піском, було б так само неможливо, як вести машину дорогою, на якій лежить глибокий сніг. Піщана мергельна поверхня узбережжя, якою вони просувалися, дозволяла рухати його, але це теж було не легко. Місцями він котився плавно — під шинами з твердої гуми хрупотіли мушлі й розліталися в обидва боки дрібні камінці… а потім колеса потрапляли у баюру, наповнену дрібним піском, і Едді доводилося з кректанням налягати на візок, щоби провезти його і тілисту та непіддатливу пасажирку через перепону. Пісок жадібно засмоктував колеса. Візок доводилося одночасно штовхати й налягати всією вагою на ручки, опускаючи їх донизу, щоби він не перекинувся і зв'язана жінка не впала обличчям на пісок.
Коли Едді намагався посунути візок, стараючись не скинути її, Детта хихотіла.
— Тобі там добре, солоденький? — питала вона щоразу, коли візок потрапляв у одну з таких баюр.
Стрілець рушив до них з наміром допомогти, але Едді жестом показав йому іти геть.
— Ще й твоя черга настане, — сказав він. — Будемо чергуватися. «Але схоже, що твої чергування будуть в біса довшими, ніж його, — промовив внутрішній голос. — Судячи з його вигляду, йому з головою вистачить турботи про те, як триматися на ногах. Йому не до жінки в цьому візку. Так, сер, Едді, боюся, що це пиво для вас. А знаєте, це кара Божа. Всі ці роки ви змарнували як наркоша. А тепер вгадайте що? Ви нарешті стали штовхачем!»