Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Якщо вас стукнули в Оксфорді, як так вийшло, що ви пам'ятаєте все, що було після нього?
— У таких справах завжди не дуже багато логіки. — Вона знову почала терти скроні. — А тепер, Едді, коли ваша ласка, я б хотіла припинити цю розмову. В мене знову болить голова. Просто розколюється.
— А по-моєму, є тут логіка чи немає, залежить від того, у що ви хочете вірити. Одетто, я бачив вас у «Мейсі». Я бачив, як ви крали. Ви кажете, що не робите такого, але ж ви також сказали, що не носите прикрас. Сказали навіть попри те, що, поки ми розмовляли, ви кілька разів дивилися на свої руки. Ті персні весь час були на місці, але ви наче їх не помічали, поки я не звернув вашу увагу і не змусив їх побачити.
— Я не хочу про це говорити! — закричала вона. — У мене голова болить!
— Добре. Але ви знаєте, коли загубили лік часу, і це геть не в Оксфорді було.
— Дайте мені спокій, — втомлено попросила вона.
Едді побачив стрільця, який ледве тягнув назад два наповнених водою бурдюки — один обв'язаний довкола пояса, а другий перекинутий через плечі. Вигляд у нього був дуже змучений.
— Хотів би я вам допомогти. Але для цього, гадаю, я мусив би бути справжнім, — відповів Едді.
Він трохи постояв біля Одетти, але вона схилила голову і безперестану терла скроні кінчиками пальців.
І Едді пішов допомогти Роландові.
8
— Сідай. — Едді забрав у стрільця бурдюки. — У тебе такий вигляд, наче ти ледь на ногах тримаєшся.
— Так і є. Мені знову зле.
Пильно подивившись на Роланда, Едді відзначив про себе його розпашілі щоки і чоло, потріскані губи й кивнув.
— Я сподівався, що тебе це обмине, але якщо вже так вийшло, приятелю, то нічого дивного. Ти прийняв неповний курс. У Балазара не вистачило «Кефлексу».
— Не розумію тебе.
— Якщо приймати пеніцилінові ліки недостатньо довго, то інфекцію не вб'єш. Ти просто заженеш її глибоко всередину. Мине кілька днів, і вона повернеться. Нам потрібно буде знову розжитися антибіотиком. Принаймні є двері, через які його можна дістати. А тим часом тобі треба просто розслабитися. — Але насправді Едді приречено міркував про те, що Одетта не має ніг, а шукати воду з кожним разом доводиться дедалі довше і довше. «Роланд обрав не найліпший час для того, щоби знову захворіти», — подумав він. І вирішив, що могло бути й гірше, але наскільки — не знав.
— Я маю для тебе щось цікаве про Одетту.
— Це так її звуть?
— Угу.
— Дуже гарне ім'я, — відзначив стрілець.
— Ага. Мені теж так здалося. А от те, що вона думає про це місце, не дуже гарно. Вона вважає, що її тут немає.
— Я знаю. Та й я їй не дуже подобаюсь, правда ж?
«Так, — подумав Едді, — але це не заважає їй думати, що ти потворисько з галюцинації». Але вголос цього не вимовив, тільки кивнув.
— І знову причина майже та сама, — сказав стрілець. — Вона не та жінка, яку я провіз крізь двері, розумієш. Це зовсім не вона.
Спочатку Едді зачудовано подивився на нього, а потім схвильовано кивнув. Той каламутний погляд у дзеркалі… вищир зубів… чувак казав правду. Господи Боже, авжеж, так! То була ніяка не Одетта.
І тут він згадав руки, що недбало порпалися в шаликах і так само недбало набивали сумку дешевою біжутерією — виникало таке враження, що вона хоче, аби її впіймали на гарячому.
Персні були на пальцях.
Ті самі персні.
«Але не обов'язково ж це були ті самі руки», — не тямлячи себе, подумав він, та ця думка затрималася лише на мить. Він уважно подивився на її руки. Руки були ті самі, делікатні, з довгими нігтями.
— Так, — правив далі стрілець. — То була не вона.
Поглядом своїх синіх очей він уважно вивчав Едді.
— Її руки…
— Слухай, — сказав стрілець, — і слухай уважно. Від цього можуть залежати наші життя. Моє — тому, що я знову хворий, а твоє — бо ти закохався в неї.
Едді промовчав.
— У її тілі живуть дві жінки. Коли я втрутився у її свідомість, вона була однією, а повернувся сюди вже з іншою.
Тепер Едді нічого не міг сказати.
— Було ще щось, щось дивне, але я або не зрозумів, або зрозумів, і воно вислизнуло від мене. На ту мить здавалося, що це важливо.
Роланд поглянув повз Едді. Його погляд помандрував до інвалідного візка, що самотньо стояв на березі там, де закінчувався його короткий слід з нізвідки, і повернувся до Едді.
— Я дуже погано розумію, що це таке або як таке може бути, але ти маєш постійно пильнувати. Збагнув?
— Так. — Едді здалося, що в його легенях дуже мало повітря. Він розумів (або принаймні до нього дійшло те, про що говорив стрілець, як зміст фільму — до глядача), але йому не вистачало духу все пояснити самому собі. Роланд наче вибив з нього дух.
— Добре. Бо жінка, у яку я ввійшов на тому боці дверей, так само смертельно небезпечна, як і ті омароподібні тварюки, що вилазять уночі.
Розділ 4
Детта по той бік дверей
1
«Ти мусиш постійно пильнувати», — сказав йому стрілець, і Едді погодився. Але стрілець зрозумів: Едді не знає, про що йдеться. Підсвідомість Едді, де коріниться (чи ні) інстинкт виживання, ніяк не відреагувала на новину.
І стрілець це помітив.
Едді пощастило, що так сталося.
2
Посеред ночі очі Детти Волкер розплющилися. Вони світилися сяйвом зірок і ясним розумом.
Вона пам'ятала все: як боролася з ними, як вони прив'язати її до візка, як знущалися з неї, називаючи чорномазою сучкою. Чорномазою сучкою.
Вона пам'ятала, як з морських хвиль вийшли потвори і як один із чоловіків — старший — вбив одну з них. Молодший розклав багаття і засмажив м'ясо монстра, а потім, шкірячись, простягнув їй шматок на палиці. Вона пригадала, як плюнула йому прямісінько в лице, і вишкір його білої морди тут же перетворився на люту гримасу. Він вдарив її по обличчю і сказав: «Ну, чорномаза сучко, начувайся. Ти ще проситимеш. От побачиш». А потім вони зі Справжнім Мерзотником розреготалися, і Справжній Мерзотник показав їй шматок яловичої вирізки, яку він насадив на рожен і повільно засмажив над вогнем багаття, розкладеного на цьому незнайомому березі, куди вони її привезли.